Ну, от, як завжди. Тільки я вирішую, що мені і одній не погано, тільки досягаю внутрішньої гармонії і починаю сприймати свою самотність, як свободу і отримувати від неї задоволення — з»являється хтось, кого варто, якщо не в душу впустити, то хоча б трахнути.
Ми познайомилися по роботі. В універі мене попросили «побавити» одного видавця, котрий мав надрукувати щось там для когось там… ньюанси я знаю, але вони вам не потрібні. Побавити — показати місто. Усі ж знають, що я гід по вихідних. 37 річний шатен, вище середнього зросту з примруженими очима і здоровим почуттям гумору сказав що поспішає, місто подивитися не має часу — іншим разом. Взяв номер телефону і скайп. Думала — так, для годиться. Ми переписувалися і зізвонювалися кожного дня, а через тиждень він приїхав зі Львова, щоб я таки показала йому місто.
Через пів-дня екскурсії, я вже почала подумувати, що цей чоловік вирішив отримати гіда на халяву. Апсолютно ніякої особистої зацікавленності мною він не видавав. Та й місто його наше не особливо здивувало — людина об»їздила увесь світ. Загальні фрази чемного туриста. А те, що гарно і турботливо ставиться — то видно, так з усіма — спосіб життя такий.
Ми повечеряли. Випили вина. Чудове, цікаве товариство. Скоріше б йти додому, бо спати хочеться. А на секс, він, бачу, не налаштований. Спати, то й спати. Скільки я вже бачила їх розумних, багатих і вродливих. Цей — далеко не перше місце в рейтингу.
Але зранку я таки подумала, що він чоловік хороший і варто витратити на нього ще пів-дня. Може колись знадобиться таке знайомство по роботі.
Ми поїхали в скельний монастир на березі Дністра. Я була там тисячі разів. Туристів туди вожу. Була, коли там натовпи людей, і коли там нікого немає. Коли спека, коли туман, коли морозно, коли злива. А в таку осінь я там ще не була. Над лазуровою синню Дніста, в кришталевій тиші, сонце жмутами сипалося на золоте і червоне листя. Говорити не було сил. Кемерон би всрався. Разом з Аватаром.
Не хотілося дихати, не хотілося жити — тільки цього неба напитися. Він тоді легенько доторкнувся до моєї руки і запитав:
— Можна тебе поцілувати?
От вас часто запитували чи можна вас поцілувати? Мене особисто — жодного разу. Ситуація була дебільна, бо запитання було дитяче, і мода на нього 40 років тому минула.
Але, знаєте що? Такі запитання так і треба задавати таким старим курвам як я. Не треба такого питати у нецілованих дівчаток. Їх ліпше мовчки брати за руку, так щоб знала — не вирветься. І вириватися не хотіла. Їх треба, нахабно, дивлячись в очі тягнути до себе і цілувати. Приперти до стіни, гаряче дихнути на шию, цілувати пристрасно, а потім відвернутися… Вони таке ліпше запам»ятають. На все життя.
Правильно. Таке хвойдисько як я, можна було здивувати лише запитанням про поцілунок. І лише це хвойдисько, з висоти свого досвіду добре знало, як гарно-кіношно в цю мить побудувати обличчя. Щоб і запитання в погяді, і очікувана здивованість, і витримка, і… і навіть те, що в таку мить розумніше, взяти його за руку і сказати: пішли, погуляємо. і… опустити очі.
Цей чоловік ставився до мене, як до леді. І я мусила бути Леді. І не важливо, скільки членів побувало у мене в роті до цього.
В монастирі, ми стояли біля перил, дивилися на Дністер. Я легенько схилила голову на його плече. І він торкнувся своїми губами мого волосся.
— Ти така сильна і горда дівчинка. Я другий день хочу тебе поцілувати і боюсь, що не подобаюся тобі…
Мене це трохи дратувало. Це було не моє. Не мій спосіб, не мій стиль. Не моя вистава. Але чомусь мені захотілося кинутися цьому сильному чоловіку на шию і ревіти, і сказати, що я не сильна горда дівчинка, а загнана в хронічну втому ідіотка з купою проблем. І зразу ж ці проблеми йому розказати. Але на то курві досвід і витримка.
Поцілунок був. …. дуже ніжним.
Думаєте, я не бачила невпевнених у собі придурків? Чи пікаперів-професіоналів? Чи так, не зможу правду від брехні відрізнити? Відповідь знаєте.
Я не знаю що ще додати. Ага, он звонить. Іду. Що то воно буде? Воно мені треба? Як думаєте?