Привіт! Вам цікаво, хто мене заміж кличе? Янгол, звичайно. А хто ж іще?
Він знову приїхав до мене на вихідні. Ми кохалися, він схилився наді мною і сказав:
— Я кохаю тебе. Переїзди до мене у Львів.
— Переїду. Якщо ти не змушуватимеш мене голосувати за Тягнибока і носити Бендеру на грудях.
Знаєте, я не проти націоналізму. Я проти всіх. Коли хтось із моїх знайомих починає доводити, що націоналісти — придурки, що майбутнє нашої країни з великою Матушкой-Расієй, мене шляхи трафляють від огиди — синдром холуства. Я з хворобливою гордістю буду доводити, що український націоналізм- чистий патріотизм. То ОУН(м) запроданці, а ОУН(б) — хороші. А ви не знали? Та як вам не соромно?
Коли ж з іншого табору, бризкаючи слиною, розказують, який Бендера герой, я дуже цинічно уточнюю, що герой — це той, хто переміг, а не покрив себе ганьбою поразки, занепастивши ціле покоління. Молодці які: стріляли у спину рядянським солдатам, коли ті боролися з найстрашнішим злом — фашизмом.
Одним словом, мене не трахає, хто з них правий, а хто винен. Я терпіти не можу, коли люди, як зазомбовані, з блиском в очах доводять якусь одну з дебільних політичних версій. Є одна правдива версія: політика — гімно. Війна- болото. Немає там білих і пухнастих. А от подратувати слинобризців з одного чи іншого табору — суцільне задоволення.
Та, менше з тим. Лишимо політику, а то моя розповідь застигла у дуже пікантній позі.
В такий дурнуватий спосіб я дала згоду на спільне проживання, і плани на майбутнє. Тільки попросила часу до літа — мушу закінчити цей навчальний рік аспірантури тут. Щось я боюся зопалу сунути голову в це солодке ярмо. Так про шлюб моя прабабця казала.
Янгол, натерши на члені піхура ( бо який дурний бачив без перерви кохатися дві ночі підряд), помчав до свого Львова, а я, перехресившись, коли він врешті з мене зліз, попленталась на роботу- вперше в житті мені не хотілося сидіти в маршрутці. Точніше — не моглося.
Заходжу до М. Ми з Янголом приходили до неї на каву на вихідних.
— Ну, як він тобі? — питаю. До речі, М. — це моя добра фея. Це — наймудріша жінка в світі. Після моєї мами. Але ця- прагматичніша і цинічніша.
— Будеш дурна, якщо його втратиш. Він — диво.
-Ага, кажу,- диво. Тільки це диво мене не знає, не розуміє, і зрозуміти не здатне. А я в міру свого пролетарського сільського виховання, поняття не маю, що він доводить мені, плутаючи українські слова з англійськими. Цитуючи дуже відомих, невідомих мені людей. Ми не те що різні — ми зовсім різні. З ним я не можу бути собою — я стаю стриманою і спокійною — а на скільки мене вистачить? Чорти полізуть з мене рано чи пізно.
— То будь з ним собою.
— Це не можливо. Це — як танцювати в церкві…
— То тримай своїх чортів на короткому повідку. Мусиш визначитися — чого хочеш. Самореалізація виглядає дуже по-різному. Ти хочеш сім»ю? Кар»єру? Кохання? Ці речі не завжди пакуються в одну теку. Врешті — сімейний затишок і кар»єра тобі з ним забеспечені. Крім того — він закоханий у тебе. Це добре.
— Розумієш, з колишнім (Демона маю на увазі), ми рідко бачилися. Але ці зустрічі були сповнені такого драйву, такої пристасті! І, ми розуміли одне одного. З напівслова, напівпогляду. Він заходив, а я вже знала, що він скаже. Відчувала. Ми любили одні й ті ж фільми, книги, музику. Сміялися з жартів. Ми говорили на одній мові. Він починав фразу, а я закінчувала. А біля Янгола мої інтелектуальні здібності і освітній рівень виглядають сумно, як нетрахана корова.
(До речі, я не дуже впевнена, що нетрахані корови сумні. Швидше — вони роздратовані. Але це не має відношення до попередньої розмови. Нехай буде, що сам факт нетраханої корови дуже сумний.)
— Дуже добре, тільки ти сама казала, що колишній, не те що уваги не звертав, а навіть не помічав твоїх проблем. Хіба що ти сама допомоги просила. Мала принижуватися. А цей, он, сам сказав, що тобі чоботи нові треба. І потяг тебе їх купувати. І не тільки чоботи.
— Правда, кажу. — Тільки що мені робити. Як жити?
— Не сприймай все так серйозно. Спробуй. І сприймай це, як гру. Приміряй на себе цю роль. Хорошої чемної дівчинки, дружини, господині. Хто зна — може ще й сподобається. Не відносся до цього серйозно. Це буде просто гра. Врешті — сюди ти завжди повернутися встигнеш. Що б там не було — це буде цікава пригода. Ти поїдеш до Львова, не в село якесь забите. Це ж Львів! Ти його полюбиш. Там стільки всього! Ти познайомишся з купою цікавих нових людей… Признайся, Вільна, наше місто давно стало для тебе тісним…
Я мовчу. Я закохана в це місто. Жити не можу без нього. Але — я ж не знаю, який Львів- а, що як він мені теж сподобається…
Спробую. Так і буде. Спробую. Врешті — часу на роздуми у мене до літа.