Месяц: Декабрь 2011

Вчора зізвонились з Демоном. Як справи? Ля-ля,  тра-ля.

— Я заеду на минутку. Через час…

— Ага, ну добре, я вдома…

У мене завдання – навести в хаті шмон – все має бути ідеально. Від запашного унітазу до китайського порцелянового-прозорого-тонкого-як-папапір-лише-для-таких-випадків-сервізу. Ще має бути недоторкано- чисто-білосніжна постіль і мій бездоганний вигляд. І, найголовніше – це все має бути таким – ніби у тебе так кожен день, і ніби, ти нічого не робиш для того, щоб так було… Книги, до речі, можуть валятися де завгодно. Це можна.

Знаю, побачення буде коротким. Демон ніколи не затримується надовго. Тому, що він не може на довго. Тому, що Демони не можуть комусь належати, не можуть когось любити… Вони не можуть ставати буденними і реальними.

Вкладаюсь хвилина в хвилину. А далі – починається випробування часом. Він, зазвичай, запізнюється. Але, якщо я почну дзвонити – все зіпсую. Робити не можу нічого. Третя кава довела мене до тахікардії. (яка там кава… мене завжди трясе, коли він має прийти)

Лежу на спині і слухаю, як бахкає серце. Проходить година. Згадую серіал про агента Нікіту. Там, в одній серії, їй треба було пролежати на підлозі, не засинаючи, 8 годин. За сантиметр над нею висілди лазерні струмені.

Все, терплячка кінчилась. Серце заспокоюється. Встаю ніби зі сну. Включаю комп. Блокс. І – я прокидаюсь!!!

Рекомендовані блоги «Якщо вам цікаво…» Я перезагружаю комп. Рекомендовані блоги «Якщо вам цікаво…»

ВІ-А-ЗЕ-ЧЕМПІОН-МА-ФРЕЕНД!!!!!!!!!!!!!!

Які в сраку Демони і Янголи?!!! Я верещу! Я прокинулась!!! Я не знаю на якому я світі!!!

А тепер по-порядку. Я, чесно, не знаю, за яким принципом і хто обирає список рекомендованих блогів. Правда, те, що це робиться методом ТИКУ, теж вірити не хочу. Ой, як же мені цікаво стало, ХТО??? Хто вирішив, що ця писанина хороша? Хто б не вирішив – МЕНЕ ТАК СТО РОКІВ НЕ ПЛЮЩИЛО!!!

Включаю свій коханий Донт»спік і як навіжена скачу по хаті!!!

В двері тихо стукають. Біжу, задихаюсь, відкриваю!!!

— Привет, Солнышко! Что за Радость?

— 70 000 блогів! А мій в рекомендованих!!!

— Ты ведёш свой блог? И что это значит?

—  Це означає, що я вмію писати не тільки смс-ки!!!

Я втихомирююсь – говорити забагато – не можна – інакше — перестане слухати.

— Иди ко мне…

В цю хвилину я перестаю відчувати звуки. Про секс з Демоном написати не можливо. Це не секс. Це богослужіння. Нехай мене проклинає хоч увесь світ – не було у моєму житті нічого сильнішого, первіснішого, інстинктивнішого, гвалтовнішого, ніж цей чоловік. З ним не можна спати кожного дня – бо не можна щодня народжуватися і помирати.

У нас півроку нічого не було. А мої пальці, як по книзі для сліпих, читають завчену молитву його тіла – впадин, м»язів і шрамів…

Мене, мабуть, можна знищити, як завгодно… Але, не знаю, що треба, щоб я збайдужіла до нього… Цілі армії Янголів не здатні стерти з моєї пам»яті цього чоловіка.

Він йде, а я не можу заснути до ранку. Я ні про що не думаю. НІ ПРО ЩО. Але заснути не можу.

Аж під ранок…. Цих кількох годин досить – я прокидаюсь веселою.

Владнавши свої справи, починаю, як кіт навколо столу, ходити навколо Блоксу.

Добре, Бог з ним. Як мій блог потрапив у рекомендоване – не знаю. Але, тепер у мене інша проблема. Раніше – я писала що завгодно і як завгодгодно. А тепер, що виходить? – раз це хтось комусь рекомендує – то тут має бути щось хороше. Щось вартісне. Отже – маю тепер відповідальність. От блін!

Сиджу – чухаюсь. Писати якось інакше – не вмію. Отже – далі гнутиму своє. Аби не заблокували))))))))))))

Дієта з Светкою, походи в спортзал, божевільний шопінг на суму нових дверей — і я вже сама в себе закохана. Треба ж Тихону похвалитися. По фінансах — дивлюся — не дуже весело, але повести Тихона в піцерію ще можна. З понтом, причому) Тому я швиденько забиваю йому стрілку.

— Багіня! — робить висновок Тихон, оцінюючи поглядом в першу чергу мою задницю.

— Значить я заслужила на піцу? Йдем! Йдем! Йдем!!!!

Я дефілюю по вулиці на своїй ОООттакенній шпильці з Тихоном під руку і стріляю очима по боках — не вистачало, щоб десь тут Демон з’явився. Він, знаєте, впевнений, що ці чобітки — за його гроші. Один вдяг, другий взув, а третього я на їх спільні гроші в піцерію веду. Ринкові відносини, блін.

Ми замовляємо піцу і каву. Тихон йде з чашкою на вулицю — покурити з кавою.

— Дивіться, бо він любить чашки красти — сміюсь я до офіціанта.

Тихон стає на вульці біля підвіконня, а я сідаю за столик, що впирається до вікна. Ми цокаємося кавою через скло. Тихон фотографує мене на телефон. Я роблю неймовірно романтичний, задумливий погляд в далину. Супер! — показує Тихон. Я беззвучно регочусь і показую йому язик.

Вікна в піцерії розмальовані сніжинками і сніговичками. Тихон робить вигляд, що намагаєтся здерти шматочок сніговика. Не виходить! Я ВЕДУСЬ і тру його зі свого боку. Тепер у сніговичка на нижній кулі посередині — щось схоже на ще одну морквинку. О-о! схоже ми нахуліганили!))))))))

Ми їмо піцу і говоримо про проблему втрати незайманості з точки зору Фрейда.  Тихон доводить, що у проблем і традицій, що виросли навколо цього процесу — чисто психологічні основи — страх болю, страх причинити біль, підсвідома ненависть до одного й іншого… а я довожу йому, що тут чисто практичний підхід. У кожної людини єдине підсвідоме бажання — продовжити себе, зробити себе вічним через народження нащадків. Для чоловіка незаймана жінка — гарантія того, що народжені діти будуть саме його дітьми. Що він буде годувати саме своїх дітей. ну, і теорія ТЕЛЕГОНІЇ це підтверджує — за нею — діти жінки успадковують риси її першого сексуального партнера, навіть, якщо у неї не було від нього дітей, навіть якщо усі інші діти будуть від іншого чоловіка. Сьогодні це експериментально доведено, а тисячоліття тому, люди це помічали, але пояснити не могли, тому й кожен чоловік хотів, щоб його діти були від незаманої жінки. — Може бути, каже Тихон. Я десь читав, що у деяких племен був звичай, коли невинності дівчину позбавляв її батько, але без сім’явиверження. — Бачиш, ті батьки теж хотіли, щоб їх онуки були схожими на них…

Отак ми з Тихоном філософствуємо.

— Що у тебе з кавалерами? — питає Тихон.

Я розповідаю.

— О, то ти ж стаєш професійною шльондрою — каже Тихон. — Ні, скоріше куртизанткою.

— Може… може й так. Тому у тебе дедалі менше шансів мене трахнути. Зате, ти мені стільки про ваші чоловічі думки розповідаєш — я тобі за консультації відсоток платити буду. — ображатися одне на одного у нас з Тихоном не заведено.

— Пішли до тебе, зробиш мені масаж. Не кривляйся — я чіплятися не буду.

Вдома я включаю музику для йоги і мну Тихону його худющу спину. Він мені щось розповідає. Я лише агакаю — після їжі мене тягне на сон. Масаж робити я не вмію — так — чисто інтуїтивно мну там, де має бути приємно.

— Знаєш, — каже Тихон — ті чоловіки (має на увазі Демона і Янгола) вони тебе люблять і гроші тобі дають не тому, що ти гарна, і не тому що у тебе неймовірна задниця — ти цікава і вмієш слухати. І, що я зроблю, я знову тебе хочу. До речі, за логікою, на даному етапі масажу має починатися секс..

— У тебе стільки грошей нема — ласкаво воркочу я. — До речі, візьмеш там 50-ку на холодильнику, у тебе ж і на маршрутку нема.

— Ніби в тебе багато

— Нічого, я собі ще насосу

— Слухай, а у тебе акційні дні бувають, ну чи знижки там якісь?

— На діаманти, дурню, знижок не буває!

Тихон повертається, обіймає мене, душить, я верещу і ми регочемось. Ні, я таки обожнюю Тихона! Як його не любити?!!!

— Я новий кран куплю завтра. Прикрутиш?

— А у мене є варіанти?

Тихон йде і я ласкаво посміхаюсь йому вслід. І забуваю про нього одразу, як зачиняю двері.

Вчора колишня мала перевезти до янгола свої речі.

— Її батьки довели — їй нема де жити… Вони малу тероризують…

-Це твоя Машка тебе тероризує. Квартиру їй зніми.

Короче, мало що хорошого було сказано в цій розмові. Янгол просився на хороші дружні стосунки, казав, що я — його жінка на все життя, що він мене кохав і кохає і що він не хоче мене втрачати… Що зі мною не страшно ні в вогонь, ні в воду… Але ж донька… Як дитину викинути на двір? Міг би і квартиру їм зняти, але колишня така безолаберна, що самі вони не проживуть. Але він хоче, щоб у мене все було добре, тому скільки зможе підтримуватиме мене грішми.

— Обійдусь, — сказала я. — Машку свою трахатимеш — про мене думай. Щасливо!

Потім я видалила його зі скайпу, телефону і все таке. А ще потім я подумала, що з грішми можна було бути і не такою крутою. Але так як я з тих дурних, для яких «хороший понт дорожче грошей», самовдоволенно обдзвонила кількох подруг і розказала їм про свій подвиг. Фішка ще й в тому, що янгол на клишню каже Марічка (чисто Львівшьке) і всілякі «машки » його трохи дратують. А слова типу «трахатись» при жінках не вживає взагалі.

Думаю, десь під Різдво він об»явиться з якоюсь дурнуватою смс-кою.

На гроші, які він залишив, щоб я поставила нові двері, я накупляла собі купу лахів. І чоботи — на ООООт-такенній шпильці. Хожу — звізда!

Знаєте, кого шкода у цій історії? Дурну Машку. янгола — не шкода.

А ще я згадую легенду про Ліліт. Першу дружину Адама (того самого, біблійного). Спершу у чоловіка і жінки були крила. Але, Ліліт захотіла свободи і втекла. За це Бог покарав її вічною самотністю. А вона стала покровителькою поетів і мудреців. Адаму дали нову дружину — Єву. Без крил. Щоб не тікала. Живучи з безкрилою жінкою він і сам став безкрилим.

Я не боюсь звинувачень у манії величі)) Я й сама знаю, що хвора на неї. Але, я того варта)

 

 

 

Мій улюблений вірш моєї улюбленої поетеси Олі Остапчук.

НІЧ

щоб побавились з душами сни – упокорю тіла
в лабіринтах світів паралельних так вогко і тепло
на кодовану матрицю смерті упала зола
не розгаданих досі галактик і зойків затерплих

я – поранена рись надто втомлена довгим стрибком
я – старчиха незряча в брудних оксамитових шатах
цуценята вітрів п’ють прогіркле моє молоко
у подолі ворушиться виводок коней крилатих

крізь плаценту печер чую те як каміння мовчить
сталактитові хащі гудуть і розбурхані ріки
але Боже мій правий яка то принизлива мить
наче зрадниця бігти подалі від півнячих криків

наче Юда ховати за пазуху срібло зірок
розчинятись в повітрі ясному як душі монахів
і чекати спасіння…
та кожен мій зроблений крок
кожен порух незмінно приводить на сонячну плаху

Я засопливила. Зранку на тренуванні в спортзалі зовсім погано стало. Ледве додому припленталась. Розумію, що похід до аптеки коштуватиме добрячих зусиль. Кому не позвоню – усі зайняті – у всіх аврали. Останній варіант – пишу Демону. Так і так, мол, лежу вся бідненька і хвора – нема кому ліки купити. Він перезвонив, заспокоїв – каже – я тобі через годинку-другу все привезу.  Доживеш? – Ага…  — кажу жалібним голосочком.

Яке там доживу. Я зриваюсь і починаю наводити в хаті шмон. Тру, мию, прибираю. В голові періодично паморочиться. Вже ледве дихаю. Але себе до пуття довела – вже й на хвору не дуже схожа – перестаралась. Нічого,  синці під очима такі – не прогадаєш. Все! Постільну білизну поміняла, сорочку шовкову натягла і лягла спасіння чекати.

От він зараз прийде, обійме, приголубить, пошкодує мене… Поцілує в скроню і скаже – ти ж знов без шапки ходила…  А я скажу – погрій мені руки… (ні, про руки дурне – я ж не на вулиці) та, на ходу придумаю. Ой, гарно буде! Він про мене турбуватиметься, буде ніжний і уважний. Ну, можна ж мені теж колись побути слабкою і хворою.

Лежу-лежу. Вже й заснула. Проснулась. Ні, ніхто не звонив. Десь моя армія порятунку заблукала. Тут сусідка прийшла – поможи лампочку вкрутити. Як бабці відказати?

З лампочкою розквиталась – знов лягла. Чекаю. Встала – пішла покурила.  Нудно. Якби не чекала – чимось би зайнялась – а так – швендяюсь по хаті. Поки спала – зігрілась – ніби й легше стало. Знов сусідка – прийшла – ой, квитанцію подивись, що тут написано, бо я не бачу.

Час минає. Звоню колишньому – забери малу з садка. Він не може.

Звоню Демону.

– Я не знаю, я затримуюсь. Я за містом. Приїду – подзвоню.

—         А коли ти будеш?

—         Не знаю.

—         Мені ж за малою час йти.

—         Ти ж казала, що ти з хати не виходиш. Що, ліки вже не потрібні, виходить? (чую- мене підозрюють в спробі хитрощами організувати побачення).

—         Я думала колишній її забере. А він не може. — У мене в голосі вже  сльози.

—         Я позвоню, як приїду.

—         Та, не треба. Мені всеодно доведеться вставати і йти. Вже й в аптеку зайду.

 

Встаю, збираюсь. Похворіла, блін, в своє задоволення! Краще б вже давно за ліками сама сходила. Захотілося уваги? От тепер уважно, щоб не гепнути на дупу на цьому голольоді – вали сама собі в аптеку і садок. І ніхто тобі не винен.

Йду. Згадала анекдот.

— Любий, наша невістка гуляє!

— Це її проблеми…

— Але ж вона дружина нашого сина!

— Це його проблеми…

— Але вона гуляє з тобою!

— Це мої проблеми…

— Але ж я витратила на тебе кращі роки!

— Це твої проблеми…

Мораль байки зрозуміла, так?

А ще я собі думаю: Бог — він же принциповий прікаліст. Може Він хоче,  чи точніше, може Він не хоче, щоб я була слабкою. Каже – раз я тобі дав силу характеру – то будь сильною і не грай з себе кісейну баришню.  – А! Не чесно! Я теж хочу щоб мене жаліли, шкодували, щоб турбувалися про мене. Я теж хочу бути слабкою і …. І… Ну, такою!  – Ідіотка! Тебе на фронт треба – солдатів ранених з-під танків витаскувати, я такі характери теж не всім роздаю. Давай-давай – шуруй в аптеку. – А,а я … БАБАХ!!! Можна заодно і й в травматологію!

Я таки послизнулась і з усього розмаху гепнула дупою і ліктем на землю. Встаю. Від образи починаю хлипати.  Не реву, а лише жалібно носом тягаю. І ліктя тру.

—         Ой, Ви так впали! Рука ціла? – ні, гламурного чуда не сталося — мене почав піднімати і обтріпувати не двохметровий синьоокий красень в дорогій дублянці, а простий худорлявий  дядечко.- А Боже, бідна дитина, так гепнулася! Болить?

—         Угу, трохи. Я в аптеку йшла – кажу для чогось.

—         Сідай, підвезу. Та не бійся, сідай… скільки тут до тої аптеки…

—         Мені ще в садочок, малу забрати…

—         І малу твою заберем…  Ви де живете?

 

І я зовсім не дивуюся – бо дива буденні  і прості.  І вони – на кожному кроці. Дядько на ладі калині відвозить нас з Марусьою в аптеку і додому.  У дядька всю дорогу не закривається рот. У нього сьогодні онук народився!!! Він сьогодні дідом став!!! А це жінку чекає. За пів годинки приїде. Радий! Хоче, щоб всім було добре. Я вкінці – і грошей не даю – бо знаю — образиться…

Тільки бажаю: всього-всього!

 

—         Мам, хто цей дядько? Звідки ти його знаєш? – питає Маруся.

—         Не знаю. Скоріше всього це Дід Мороз, або святий Миколай.

—         Але ж у нього бороди нема і шуби…

—         А він вже після роботи.

—         Ага, ясно…

—         Марусь, давай, ще нашій сусідці подзвонимо – може їй чогось в магазині купити треба…

—         Ну, давай… Тільки ще мені растішку купиш. Добве?

—         Скажи ДОБРРРРРРЕ.

—         ДобВВВеРРРе!

))))))))))))))))))))))))))))))

Сьогодні зранку я насварилася на Марусю. А вийшла з садочка — і сама розревлася. Хто не знає — Маруся — це — моя донечка.

Я довго думала — писати про Марусю чи ні.

Блог намагаюся вести тематичний — особисте життя, стосунки з чоловіками, пошук себе в амплітудних коливаннях між Демоном і Янголом. Але стосунки з чоловіками, а особливо названими вище — вже вичерпалися (хоча продовжуються і одні і інші). Те, що відстань нервового нейрона, на якій я між ними мечуся — не те місце, де варто себе шукати — теж ясно.

Тому, поки нема нічого нового, про що варто б написати, писатиму про те, що мені важливе, а отже — я зможу це НАПИСАТИ.

Тай, образ Вільної ніколи не буде повним без дитячої теми. Тому, що образ будь-якої жінки не може бути повним без неї. Де є жінка — там є діти.  Інакше — це не жінка. Власні кохані спиногризики, племінники, діти друзів, втрачені діти, ще не народжені, але омріяні… Де є жінка…

Не будь у Вільни дітей — вона б вже точно давним давно написала, як хоче дитинку. Як глупими ночами їй сниться вагітність і пологи, про які вона нічого не знає, але відчуває це на рівні інстинктів. Вічних і праведних.

Але, Вільну я пишу з себе. Тому, у Вільни є Донечка!!!

Маруся — щасливий наслідок нещасливого шлюбу. Ми з нею разом. Марусі 5 років. Це дуже самостійна дівчинка. І вона набагато прагматичніша за мене. Вона пізно почала говорити, тому більше спостерігала.

За три роки у Марусі змінилося 3 дитячих садочки. Рекорд, як на наше місто. Це — через наші постійні переїзди.

Пішовши від чоловіка я зняла чудовий пентхауз загальною площею  15 метрів. Його неймовірною особливістю був унітаз, що розташовувався в коридорі, при вході — біля дверей — між холодильником і умивальником. Але про цей відрізок життя і його інтер»єри — іншим разом — про Космос одним словом не напишеш)))))))

Потім ми таки отримали відступну квартирку від Марусиного татка. Стіни з оббитою штукатуркою. Але — СВОЇ. Я це все до того, що моя Маруся звична до спартанських умов, і мені ніскілечки не шкода, що на її долю це все випало — матиме з чим порівняти, коли МАТИМЕ. Може більше цінувати буде.

Поки я металась по трьох роботах — Марусю бавили студенти і сторожі в дитячому садочку. Це виробило в неї чудові комунікабульні здібності.

А ще, часом Маруся йде зі мною на ексурсії, які я вожу на вихідних. Там у неї обов»язково знайдеться нянька. Наприклад, чорношкіра дівчина з Нігерії — Евелін, студентка українського медінституту. Так, у Марусі широкий кругозір.

Маруся вперта як віл. Маруся — смішко. Маруся — командир. (Правда тільки над бабусьою).  Марусю обожнюють усі сусіди. І приховано тішаться, коли я силоміць вже затягую її з коридора в хату. Російський мультик про Машу і Ведмедя — теж про Марусю.

Маруся рідко буває бита, але часто бачить в моїй руці знятий з ноги тапок. Доведе неслухом — я зраваю хатнього капця з ноги — замахуюсь — кажу — приб»ю зараз! Але Маруся стискує губи і починає душитися сміхом — і ми вже регочемо разом — Не роби так більше. Добре?  — Добле! Я тебе так люблю, доогенька моя мамочка!!! Маруся — підлиза. В хорошому сенсі.

Маруся погано вчить вірші. Але добре рахує, додає, віднімає. І малює.

Коли ми, ще з колишнім чоловіком, вперше привели її в садок — вона переступила поріг — і розчинилась між дітками.  І дня не плакала.

В інших, куди її я вже влаштовувала сама і сама приводила — було так само.

А сьогодні Маруся розревлася зранку — не захотіла йти.

Вона взагалі рідко плаче. От затисне губенята, аж трусяться, очі — повні сліз — сяде в кутку — а не зареве — не попроситься.

Зранку я за якусь дрібницю на неї накричала. Вона й справді була не винна. Ну, тобто не на стільки, що сварити. Прийшли в садок. Переступила поріг — а потім назад — на мене і в сльози — я так тебе люблю — не йди! Ледве заспокоїла. На роботу метнулась — і забрала її ще до обіднього сну.

— Не хвилюйтесь, — каже вихователька — вона вже за 5 хвилин гралася — діти забувають швидко.

Вірю. Але — яка різниця?

Маруся вже збирається заміж за принца і мене теж питає, коли я заміж вийду.

— Мама чого твій пвинц до тебе не їде? -Бо він не знає, де я живу.

От таке. Що з дорослими дівками робити, як і малі принців хочуть і вже про них думають???????)))))))

Добре, я йду, бо Маруся вже 10-й раз кличе гратися. Он взяла телефон, поки я «не бачу» — гру грає. Покоління комп»ютерних діток)))))))))))

Про Марусю в одній замітці не напишеш. Ще буде) Біжу-біжу!!!

 

 

Я тут тільки що заглянула на блог, який часто читаю. Рознесли мене там в дрантя за замітку «Сльозливі блоги». . А, Ви хотіли щоб Вам лише співчували і хвалили???

Ви б мали бути готовими до цього. В такому випадку для чого це писати на блозі — можна тоді писати в шуфлядку — точно ніхто не «засудить». Тай, не уважно Ви читали. Головного не помітили. Там інша проблема піднімалася. Глобальніша.

А в любому випадку я безклнечно ЩИРО вдячна тим, хто прокоментував. З образою, чи без. Це означає — ВИ НЕ БАЙДУЖІ!!!!! І Ви маєте свою думку! І відстоюйте її!!! Відстоюйте!  як останній клаптик тверді…

Я дякую geti, Rufina, skazkina, forgetmenot23, vinca!!!

Особлива подяка romashka28 , бо вона цю тему продовжила. Отже, ми не даремно тут зібралися!

Може ще хтось десь у себе щось писав — не знайшла. Ще мені цікаво, що з цього приводу cutruna і мураха думають. Остання, правда десь пропала.

З повагою, Wilna

ДАЛІ точно БУДЕ

 

Дякую усім за чудові і змістовні коментарі!

я на жаль, одразу відписувати не можу — чомусь мої коментарі сайтом заблоковано. обіцяю відповісти в новій замітці.

Схоже, варто розгорнути дискусію, в ході якої, по-греках, і може народитися істина)

На вихідні до мене приїздили родичі, потім прийшли їх друзі і моїх 30 квадратних метрів перетворилися на циганський табір))))

А ще, з Днем св. Миколая!!!

Наша Маруся їздила в гості до св. Миколая в гори, на Косівщину. Там офіційна резиденція святого. Чудовий там маєточок. Все для діток зроблено. Гарно так і казково.

Але,  (як без але))))) Снігу не було. Натовпи шаленних матусь з дітками, цілі туристичні групи… Подвір»я маєтку пертворилося на суцільний глиняний заміс. Усі лазять по коліна в болоті. Захекані екскурсоводи ледь хриплять… До святого — черги. Ну, але поїхали — побачили. Зранку Марусю будять — прокидайся в садок!!! Може тобі Миколай щось під подушку поклав. А вона — встає на автоматі — виймає подарунок з-під подушки і каже — на, я а ще посплю. Оце б я так в дитинстві))))))))) Сучасних діток вже нічим не здивуєш)))))))))))))

Гарно святкуйте!!! До вечора)

 

 

 

Я часто заходжу на чужі блоги. Але, чи то вже так мені щастить (бо заходжу я не на всі) а  вибірково, чи мої настрої притягують подібні …

Це ж не можливо читати! Блоги більшості молодих жінок – просто помийні ями дипресняків. Я й сама не далеко втікла. На лице загальна картина соціальної невдоволеності жінок своїм статусом. Правда, у більшості випадків — дипресії від нещасного кохання. А страждання-то дуже реальні. Такий біль і безнадія за тими стрічками!!! Вірю, як Станіславський. Бо справді, хороших чоловіків так мало.  Жінки чуттєвіші, тендітніші. А в наш вік, коли вони ще й здобули освіту –  розумнимніші від чоловіків.  Покоління наших дівчат виховали на голівудських фільмах (хороших і поганих), де в кінці – хеппі енд  з неземним коханням.

Нашим дівчатам не потрібен сьогодні чоловік, щоб рубав дрова, ходив на полювання… Їм, інколи і його грошей  не треба – бо самі вміють. Вони хочуть лише – щоб було КОХАННЯ. З фільмів і книжок.

Я думаю, лицарі по-духу не перевелись. Їх і раніше було не дуже…  Просто за рубання дров, ходіння на полювання і подібне (чого жінка фізично зробити не може, а жінка минулих століть і років, яка була вічно вагітна – і поготів) чоловікам прощали все. Природою так було задумано, що жінка і чоловік одне без одного в побуті обійтись не могли. От і жили без розлучень.

Короче, може це і не діагноз (бо не та у мене освіта) але це точно не рецепт лікування.

Що ж робити з тими слізьми на блогах? Може нічого? Все закономірно – писати щоденники, коли погано – чудова терапія. Науковий факт.

Тільки, знаєте що? Читати ті блоги неможливо.  Поскоріше хочеться звідти! І більше не повертатися.  Хоч пишуть і талановито і грамотно.

Я лише тепер зрозуміла свого Демона: «Я ненавиджу спостерігати душевні страждання інших, жаліти їх.  І ніколи не дозволю жаліти себе. Землю буду  гризти , а не підпущу.» І він таки йшов у офісні затворництва у ті моменти, коли я, завжди готова заради нього на все – з радістю підтирала б йому соплі.  Ні, інколи він приходив до мене з жахливими мігренями після перепою, клав голову на коліна і просив:  «Пожалій мене. І чаю чорного зроби, того свого, з мятою і лимоном…» Але, це вже інше. Але, коли мені було ПОГАНО (знов таки – кохання не вистачало), він залишав мене одну. «Ти – сильна. Візьми себе в руки.» І йшов.

Це не приклад  до наслідування. Боже збав. Але, це був мій шлях до розуміння того, що не варто кохання чекати, шукати і через нього страждати. Пройшовши божевільний біль самотності  я перестала ї ї боятися. Самотності без чоловіка. Мужчини. Є інша самотність – без друзів, без родини. Вона і є найстрашнішим монстром наших душ. А, з іншого боку – наймудріші філософи, просвітлені ченці, люди світу – усі вони шукали самотності, тікали від суспільства,  стаючи світочами народам і поколінням.  Але, це вже демагогія. Піздьож, одним словом.

Тут, правда, теж криється одна халепа – без чоловіка не зробиш родину і дітей. Щастя жінки не в ЧОЛОВІКОВІ, а в РОДИНІ. Утровано трохи, але правда. Це інстинкти.

І, тут є хороша новина. Дівчата! вони, (мужики), всі хочуть трахатися, а деколи, хочуть покласти комусь голову на коліна. Тому, доки вони цього хочуть, діти у нас будуть. А от з ким, і від кого – то вже залежить від вас чи то  нас))))). СИЛЬНІ чоловіки вибирають СИЛЬНИХ жінок. Не інакше.

Все буде добре. А не буде добре – піду та й нап’юся. Теж не рекомендую повторювати. Шукайте своїх рецептів. Тільки намагайтеся бути сильнішими. Ну, і коли я розкисну, скажіть мені те саме))

Знаєте, як це, коли ти вирішила, чоловіки — непотріб (ну майже непотріб, ну майже завжди)  і тут ти потрапляєш в … тренувальний зал.

Далі ми з вами будемо бавитися в режисера. Значить, уявіть сцену з фільму, коли ти переступаєш поріг тренажерки і  тут — за кадром починає грати іспанська гітара накаляючи пристрасть, зйомка уповільнюється, і ти вже не йдеш, а пливеш поміж двох рядів сильних, розігрітих, мускулистих, мокрих, важко дихаючих чоловіків… міряєш їх- боковим зором з-під вій, вони проводжають тебе поглядами…

Ооооо! нехай усі чоловіки козли, нехай вони усі мерзенні істоти… Але, якщо у вас в такому місці не прискориться серцебиття, у вас, голубонько, теж не все добре з психікою і гормонами)))))))))) особливо, якщо вам не 70 і не 12.

 

Так ось, я тепер зранку ходжу на фітнес. Я спеціально зранку вирішила ходити — так зручніше, у мене з роботою виходить, і зал майже вільний — не тісно, і з усілякими Демонами, любителями спорту, зустрічатися не доведеться. Але я відчуваю усіма фібрами — тут і без демонів буде не нудно!!! Курва, я короче) ой, ні-ні… я не така. Я більше не буду! От побачите!