Ні у мене не було достойного захоплення сільського минулого. Стара Гвардія – це зовсім не коло вірних до смерті друзів.
Ця компанія збилася приблизно тоді, коли я навчалася в 11-му класі. Вхідним квитком до неї було – жити «по-понятіям». Та нє, не зеківським. Звичайним. Але тре було не закладати, мати гумор, головне – любити випити, не «шкалити», не жмотнічати.
Так, от – ми не були друзями – з одкровеннями і щиростями – ми просто постійно пиячили разом. І все.
А ще до того Вільна пройшла милу катівню, під назвою клас-школа. Я про школу навіть згадувати не люблю. Не любили мене там. Капець.
Спочатку я мусила дружити з дітьми інтелігентних подруг моєї Мами. Коли мені ця компанія, що гралася ляльками до 10 класу обридла, я опинилася за бортом. Красуні-стерви-однокласниці мене в компанію не взяли – відмінниці, які погано одягаються, не ходять до клубу, а їздити на собі не дозволяють – в таких туснях нідочого.
(Я от тільки часом думаю – якого бена вони до мене в Однокласниках в друзі лізуть, якщо ми ні в школі, ні після неї не спілкувалися взагалі???)
Далі. Коли я врешті виплакала в Тата й Мами право на Клуб, до мене дійшло, що мені ті однокласниці не дуже й треба. Стара Гвардія складалася з тих, хто вже школу закінчив, і ще кількох – парадокс – зовсім молокососів. Але мене туди «взяли». Без проблем. Коли в селі заговорили, що Вільна (донька таких інтелігентних людей) пиячить і курить – від мене відвернулися ще й вчителі. Вдома почався гармидер під назвою «важкий підліток».
В моїй новій компанії я почувалась дуже комфортно. Там я була в міру значимою. Але… Половина моїх нових друзів і читати нормально не могли… А я грецькі міфи на пам’ять ще в 4-му класі зачитала, першу частину «Енеїди» Котляревського «от нефіг делать» на пам’ять вивчила… Я закінчила музичну школу, я прочитала всю класику, я писала вірші… Я слухала Висоцького… Жостко, правда?
Короче, так у мене склалося враження, що люди, які вміють дружити (які можуть бути дружелюбними) – це п’яниці, курці, шльондристі дівки і…. ще зануди, мабуть.
Вступу до універу я не просто чекала… Я його ТАК чекала!!! Я чекала, що там щось має змінитися. Щось нове має прийти.
«Нове» поселили в кімнату гуртожитку після того, як ми вже там прибрали. Але «Нове» від цього не дуже й конфузилось. «Нове» було безпосереднім і безустидним. Воно роздяглося до гола, і хвилин 5 рилося на своїх полиці, не відчуваючи ніякогісінького сорому. Я-то була не дуже «зажата». Але так!
Отак, майже голяка, у моє життя увійшла СВЄТКА. МОЯ СВЄТКА.
Ну, в перші дні, (в кімнаті нас було 4-ро) ми, звичайно, одне до одного придивлялися, у висловах не розганялися. На вихідні ми з Светкою залишилися вдвох.
— Треба в кімнаті замести. – кажу я.
— Точно – треба – каже Свєтка.
Я йду, беру віник і кладу його посеред кімнати. Типу – бери – мети. Але Светка віника «не побачила». Сваритися одразу теж не горіло.
Два дні віник пролежав серед хати. Ми до нього звикли. Вже навіть автоматично його переступали.
Це був перший і останні раз, коли ми щось міряли, випробовували і змагались.
В хаті замела наша третя колєжанка, коли приїхала. А ще через тиждень був День міста. Ми обидві напилися, щиро поговорили. І з тих пір… Я не знаю, як це назвати, але пізніше одногрупники зізнались, що думали, що ми родички, або сестри, які були знайомі ще до універу.
У нас був спільний гаманець – брали з нього скільки кому треба, спільні лахи, спільні конспекти, часом навіть спільні хлопці.
Суть була не лише в тому, що я зустріла людину – яка більше за мене прочитала книжок і разом з тим могла більше мене випити. Я зустріла людину, якій можна довіряти. Бо вона була чеснішою за мене, щирішою, прямолінійнішою, вірнішою собі і людям. Вона НІКОЛИ не лицемірила, не казала на чорне «біле». І ще, в універі, їй було насрати на все і на всіх. Окрім мене, хіба що.
Соньоока, чорнокоса, тендітна дівчина одразу опинилося в центрі уваги хлопців курсу і факультету. Але виявилося, що у цього створіння крім янгольського обличчя ще є язик диявола. Короче, хлопці по-черзі переконалися, що Свєтка «стєрва» і заспокоїлися.
Що до самої Светки – хлопці у неї були – максимум на вечір.
-Дєбіл. Вони всі дєбіли – казала Светка лежачи на ліжку і пускаючи кільця диму в стелю.
О, да! Свєтку важко уявити без цигарок. Курила вона і курить – як паравоз.
Знаєте, що я визначила для себе як СТИЛЬ? Стиль — це коли поєднуєш непоєднуване, а воно – от блін – виявляється – демонічно-гармонійним.
Уявіть дендітну з майже дитячим обличчям дівчинку, яка з голими грудьми лежить на ліжку і розмірено-філософськи курить… Ага — воно)
Хлопці дуріли від Светки – завжди хочеться того, що недоступне. Я ще наприкінці першого курсу почала зустрічатися з майбутнім чоловіком, тому ділити нам не було чого. А, так, був такий час, коли ми з Свєткою по-черзі зустрічалися з Тихоном – зранку одна – ввечері друга. Але, так, як стосунки були без сексу, а наші з нею прогресивні погляди не дозволяли звертати увагу на такі дрібниці, як поцілунки, то у виграші були, мабуть всі. І Тихон теж)))) цьому, взагалі, важко дати назву. Але таке воно якесь у нас було.
Мушу писати правду. Як на кожну каструльку є кришка, так і на Свєткину душу знайшовся «свєтка в штанях». Свєтка полюбила – сильно і гірко. Чому гірко? Думаєте він її не хотів? Хотів. Навіть тепер, вже одружений, ВІН досі про неї питає. Але….
Це важко пояснити. Свєтка шукала в ньому купу недоліків, лиш би позбутися його, лиш би знайти привід посваритися, розійтися черговий раз. Це не божевілля. Просто Свєтка ВІЛЬНІША за мене в 100 разів, і розуміння того, що її волю може бути покорено, що вона може комусь належати, що доведеться під когось прогинатися, що доведеться хоч на карат обмежити свою свободу – зводила її з розуму.
От таке… Вибач, Стара, коли це читатимеш… Але без цього писати – не було б сенсу…
Фіг з ним. Далі.
У нас була ДУЖЕ погана репутація. Стереотипна. Випадало з системи одне – ми обидві дуже добре навчалися.
З часом ми обросли такими самими, як самі. Це – були СПРАВЖНІ друзі. І їх було багато.
У нас вічно не було грошей, але у нас завжди було весело. І авторитетів для нас в цьому місті, не було)))))) Наше безолаберно-вільно-щасливе життя у одних викликало осуд, у інших заздрість.
Та, це не мало значеня. Нам завжди було про що поговорити, над чим (чи ким) посміятися.
З хлопцями у мене на відміну від Свєтусі вічно були любовно-драматичні історії. Але і тоді і зараз Светка скаже «ЗабЄй…» і мені одразу стає ясно – таки треба «Забити». Все просто, виявляється.
Але не думайте, що Стара байдужа. Вона кістми лягала проти всякої несправедливості. І за кожного переживала. І кожному допомагала. І на гроші ніколи не звертала уваги.
я ЛЮБЛЮ її усім серцем. Аж зурочити боюся.
Сьогодні Свєтуся живе в Києві і її вартісні мізки дали їй можливість працювати на досить поважній посаді.
А на Старий Новий рік Свєтуся має приїхати до мене. Демон вже навіть столик для нас замовив. (Він, до речі, Старий Новий рік у цьому ж нічному клубі зустрічатиме. «Извини, Солнышко, но я буду со своей «старой» компанией. Хотя, я уже сам хочу увидеть Твою Светку.»).
Раніше суботи, точно нічого не писатиму. До мене їде МОЯ СВЄТКА!
***
Лише завтра в окремій замітці коментарі понаписую, бо я тільки що побачила Ромашкин блог в рекомендованих і її статтю з цього приводу і я щиро і радісно посміхаюсь, хоча від втоми очі добре не бачать. просто засинаю. Але так хочеться схопити цю дівчинку, обійняти, потермосати і сказати — от бачиш ! Вітаю)