Месяц: Февраль 2012

Замість коментарів

Ситуація з коментарями не змінилася. Я вирішила написати коментарі до прочитаних і усвідомлених постів. (прочитала я їх більше, але не всім встигну коментнути.) Крім того я не впевнена, що в моїх цінних думках хтось має особливу потребу, тому в принципі прочитають і відпишуть ті, яким цікаво. Якщо вам цікаво…

 

 

Цитрині

Зразу до трьох постів, але по черзі.

 

Чорний Ворон. Шкляра я поважаю, і дуже добре що він таку книжку написав. Але вона мені не сподобалася. Я не люблю фантастики на тему реальної війни, як і не люблю анекдотів про Бухенвальд. Все. І можете закидати мене камінням.

 

(якщо після цих слів тут хтось ще залишився, то він ще може почитати, що я була розчарована інтимними сценами. В такій книжці мені їх не треба – а вони – наче сторінки з любовного роману повисмикувані. І я не сприймаю книжок – де одні білі і пухнасті, а інші – погані. Такі книжки вже писали в радянському союзі. Тільки про хороших комсомольців. )

 

Як альтернативу пропоную прочитати «Переможців не судять» Олександра Есаулова. Про УПА. Реалістично. Правдиво. Життєво. Дуже патріотично. І щемливо до сліз. Усім хто ще має щось проти УПА – буде дуже корисно. Рекомендую.

 

Замість п.с. Все вище сказане не заперечує того, що «Чорний Ворон» книжка хороша, і що її варто прочитати.

 

 

Про Каріну і Хасана.

Не любила Каріна Хасана. І капець. Якщо любила (по-справжньому) то чого вона добилася? А якщо не любила – то я її щиро вітаю!!! Зробила все ліпше кращого агента. І Хасан тепер поганий, і матеріально все їй окупилося, і ще й усі поважатимуть – от яка рішуча жінка! А я вам кажу – не любила. Або дурна.

 

(нє, ну якщо любила… от залишила вона його. І що знайде іншого, який буде ідеальний? Такого не буває. Ну, хіба що її влаштує ідеально вірний чоловік який мало заробляє, або ідеально вірний, який смітить, як свиня. А якщо у них з Хасаном було кохання, то вона зруйнувала життя і собі і йому. А взагалі – то, людей не можна робити підневільними. Що це означає – не спілкуйся ні з ким крім мене! Кріпацтво, блін. Зроби так, щоб він сам ні з ким крім тебе спілкуватися не хотів. )

 

 

Дідім.

 

Як приємно читати путівні замітки путнього журналіста. Я відпочиваю, коли читаю такі пости. Лювлю кожне слово і хочу кричати : чого так мало? Щиро дякую за втіху. А бородатий дядько – то Хем? Да?

 

І ще раз просто дякую за існування блогу Феміна.

 

 

Ромашці28

Боже, ну що це за котеня таке? Хороше і лагідне. Я як читала її вітання на св. Валентина, то щипало мені в носі. І то ж кожному слова знайшла, теплі і добрі. Якщо хлопець не цінував такої жіночності то він дебіл. Кожен раз читаю і дуже радію, коли у тебе гарний настрій і засмучуюся, коли ти страждаєш. Знаєш, це нормально, страждати через кохання. І у кожного в житті є такий момент коли страждаєш товго і тяжко. Але це проходить. Бо все проходить. Все буде добре. Тільки не втрачай себе. Не люблю коли ти матюкаєшся – це не твоє. Нє, ти матюкайся скільки хочеш – навіть Амосов казав, що це часом корисно. Але тільки часом. І, взагалі, хто мені давав повноваження тут рекомендації давати?))))))) Все буде добре! Правда? А Ведмедя відпусти. Хай собі по лісі бігає) Весна ж скоро!

 

 

 

Завтра ще понаписую. Бо вже дуже спати хочу.

Дисер випив з мене усі соки. Я не спала ночами, думала що я тупа, думала, що я сама розумна, що не напишу цю статтю ніколи, що напишу щось неймовірне… довелося відключити весь світ – нет, читання, писання, більшість спілкуваня. Коли я прийшла забирати вичитане творіння  своїм науквим-людожером, і він почав з того, що у мене там в посиланнях є технічні неточності – у мене защипало в носі від щастя!!! Що це означає? Це означає – що все що тут погано – це пара ком! Бо якби було поганим все інше – у мене б запустили тою писаниною(нє, не прямо в морду, а так по столу , але відчуття ті ж самі))) зі словами: «Заберіть це, будь ласка! Це не робота! Ви – безвідповідальна особа! Я змушу Вас повернути усі стипедії…» Науковий був такий добрий до мене – я вже думала – ось ще зараз цукерку з кишені витягне і мені дасть) Нє, він таки прикольний. Жосткий, але похвалити теж таааак вміє. Їх, гібістів килишніх, видно всього добре вчили. Як людям мізки полоскати.

 

А про свою наукову хочу вам розказати – що я коли працювала, то скільки разів мені зуби стискалися, стільки разів я кидала папірами з криком – Бля! як було можна! я не можу це читати! Я пишу про студентів у революції 1917-1920 рр. Уявляєте – про революцію стільки всього написано – а про те, як тоді студенти жили, що з ними було, яка їх роль  — ніхто досі не написав. Доводиться брати архів і по документах робити висновки і складати свій пазл. О, то чого я матюкалася? Ну не зробили українці ніяких висновків! Неможливо навчити історією втрат! Стільки там горя було, стільки злиднів і поневірянь! Перемололи ТАКЕ покоління, як м’ясо! Найболючіше – що безрезультатно.

 

І ще останнє, що вразило: після того, як у складі військ УНР українські студенти місяцями сиділи в таборах для інтернованих, вони ще зверталися до ради професорів щоб ті приїздили і читали їм лекції, щоб  даремно час не витрачати. Це голодні, обідрані, без грошей люди, в таборах, з хронічними болячками, після поранень… Хороше, до речі, антидеприсантне лікування, для тих кому сьогодні здається що у нього нічого нема. А я ж в це все ще з дрібними деталями вникала. Повірте – там – жесть!

 

І – останній висновок – ця історія сьогодні нафіг нікому не потрібна. І тема моя теж тільки для того, щоб я захистилася і мала право викладати. Все.

 

Так що статтю здала. Я сьогодні бідна аж не знала за що взятися з того – режим відміни називається… приємний такий….  Виспалася . 2 рази.

 

Демон просив пробачення.

Подзвонив в неділю і бла-бла-бла, а потім – сьогодні ж прощена неділя – я прошу у тебе пробачення за все. Пробач мене будь ласка… Я відкрила рота. Дуже широко. Як у стоматолога. Бо говорив він це НЕ таким голосом, яким тости кажуть, а таким… чесним. Це було по-справжньому. Він не деталізував, за що саме. Ну, хоч це слава Богу. А то була б картина соплі-мило-пузирі. Я взялася і собі, але виявляється, це не так вже й просто сказати. Тому у мене точно вийшло так, як тости говорять. Ну, я ж без підготовки. Тим більше, якщо моя вина перед ним і є якась, то тільки та, що я є. Або, що невчасно з’явилася. Але я теж не стала деталізувати.

 

 

Да, туже хочеться вірити, що цій людині таке сказати – не те саме, що в пусту бочку перднути. Бо і таке буває. Правда?

 

Це все фігня! Бо я вже як кіт занюхала весну! І нема мені пічальки – бо якщо мороз і буде – то вже не страшний! ДУЖЕ-ДУЖЕ хочу весну! Щоб було тепленько!

 

Піст. Ага. Я взялася постити (не вперше). Бо це так класно – харчування здорове, мінус 2 кіло – гарантія, і, головне, коли настане Паска, і усі сядуть за стіл, і можна буде спробувати яєчко свячене – у ньому буде стільки смаку! І врочистість така тоді у душі – свято відчувається.

 

 

Може матиму час щось писати-читати. Бо заскучала за Блоксом) Дуже. Я вжеє!

 

* Я більше так не можу! / Так всі говорять, але якось живуть.

* Я звичайна жінка, я хочу тепла, я не винна в тому, що розлучилася / Всі хочуть. Мають — одиниці. Шлюб його не гарантує.

* Я не шльондра! / Люба! Ти завжди була шльондрою. Усі жінки шльондри — просто не всім пропонували ціну, від якої вони не могли відмовитися.

*  Він — безсердечний і чествий!!! / Він тобі допомагає. І дуже непогано. Терпи. Інші без грошей терплять.

* Я стомилася його чекати днями. / Вискажись! Будеш чекати тижднями.

* Я не хочу бути просто його шльондрою! / До Нього і в шльондри черга. Туди теж не всіх беруть.

* Не братиму трубку! Скажу, що мені потрібна перерва… / А що змінитьяс? Він же не обмежує твою свободу. Ніяк. Роби що хочеш вже.

* Ненавиджу! / смішно))))))))))))))))

 

Це коли тобе тижденьтрахали в голову і мізки, а сьогодні не трахають…

Ти зранку була не особо в гуморі, а прийшла учениця на заняття, і така дурненька, і проста, і безпосередня,  і щира, і добра дитина, що ти почала посміхатися…

Кава втретє вдалася ОСОБЛИВОЮ, і пахне так ніжно, і сусідка каже на коридорі — чути, Вільна каву варила…

І  шмат дисеру файно вдався вчора — перечитуєш…

І трахатися не хочеться

І спати нехочеться

І в хаті не холодно

Морози минають

І ніби схудла

І Тихон, моє сонечков вчора мені кант поклеїв на столі… і ми ржали з мого сексу…

І я їла вчора на ніч м’ясо з хлібом, і не вмерла, і совість не мучить…

Думаю, який собі купити на літо сарафан… чик)

Демон об’явився у ту хвилину, коли я вже погано сприймала реальність. У кишені було 6 гривень. Їсти другий день підряд готувала Маруся з пластівців і чаю. Я лежала з головним болем і гайморитом.

 

Мені шось зробилося. Я не звонила ні йому, ні друзям, і не просила помічі. Мені шось явно зробилося. Або я, просто, була дуже хвора.

 

Він об’явився в понеділок зранку. Возив мене по аптеках, загрузив мені холодильник і гаманець, сказав, що я божевільна і ще хотів тягнути в лікарню, але я вперлася смертним боєм. Комплексний удар медпрепаратів по болячці дав результат – ввечері я вже сиділа над дисертацією.

 

Вівторок. Д.Св.В.

—         Ты дома? Я заеду через час.

 

Далі можете почитати пост  Geti «А туфель шкода», щоб я не напрягалася переписувати те саме. Тільки замість курки читайте м’ясо з рисом. Короче, до повної фігні не вистачало, щоб я ще нап’ялила вечірнє плаття і сексапільні панчохи. Був би повний комплект. Мізків стало на джинси і світер.

 

О 16.00 врятував похід в садочок. Можна було сміливо трощити поїдки і нічого не чекати.

 

Середа. 9.00

—         Как ты? Всё нормально? ну, хорошо что нормально… я сегодня буду. Реабилитируюсь.

Читайте вівторок тільки без кулінарних подвигів.

 

Четвер. 12.00.

 

—         Ты меня уже третий день ждеш… Я буду через два часа.

—         Та, я нічого вже й не кажу…

 

Думаю – точно буде вівторок. Нафіг краситися? Хожу розтріпана і щаслива. 15.45. Кохання постало у всій красі на моєму порозі.

—         У мене в 16.30 репетиторство, а ще малу треба забрати…

—         Значит, у нас минут 30? Может, тогда, сразу в постель?

 

Постель. 16.05. Треба вставати. Починаю вибиратися з його обіймів. Хитає головою – тіпа – ще ні. Я таки вибираюся. Але з-під ковдри не можу вилізти. Він обертається до мене дупою, пикою в стіну.

 

—         Ей, — кажу. – Ми що, десять років, як одружені? Чого дупою повернувся?

Мовчить.

 

—         Все. Пора вібратор купляти. Яка різниця…

—         Хитрия какая! Только двери поставила – и сразу вибратор покупать… У тебя ещё ремонт недоделан…

 

Спочатку мені здається, що це мені почулося. Але не почулося.

 

—         Да, — кажу — у кожного своя робота… – От  я, наприклад —  шльондра – але цього останнього не кажу. Ну, бо я ж розумна шльондра.  І ремонт таки недороблений. Похуй. Злидні швидше руйнують душу, ніж проституція.

 

10 хвилин до приходу учня – тему врятовано від розсусолювання.

— Труси мої не одінь – кажу, коли ми, одягаємося, намагаючись побити армійський рекорд на швидкість…

 

Який нам сенс сваритися. У нас нема часу.

 

—         Всё, пока. Позвони мне, если будеш вечером дома одна. Я не очень занят на днях. Ну, или днём…

—         Ага. Пока! – чмок і біжу…

 

Сьогодні зранку Маруся поїхала з моєю мамою в село до прабабці. Відправила їх в село на таксі – чого мають в автобусі годину трястись і мерзнути? Приїдуть в неділю.

 

Але я нікому не звоню. Я хочу щоб була п’ятниця і субота і неділя, а не вівторок.  Ми були разом 30 хв, але стомилася від Нього за цей тиждень так, що нудить. Хай буде мені і п’ятниця, і субота, і неділя…

Я тепер не часто пишу. А що писати? Холодно, блін! У мене жахливий хронічний гайморит – в морози живу з враженням, що у мене відро на голові.

 

ДИСЕР. Цілими днями сижу над дисертацією. Добре що хоч можна вдома працювати.

Надибала в неті наукову конференцію в Харкові – хочу поїхати. Це в квітні. А реєстрація до 29 лютого. Тре йти до наукового керівника на консультацію.

У мене класний науковий – він мене дуже поважає — постійно каже, що мене треба виключити з аспірантури – бо я не справляюся, що він відмовиться від керівництва, що я безвідповідальна особа, що він змусить мене повернути державі усі аспірантські стипендії, що мене треба стратити щонайменше трьома способам: повішати, червертувати, спалити (разом з моїми недосконалими статтями), можна мене піддати радіоактивним випробовуванням, можна ввести мені ген самки богомола, щоб спостерігати мої мутації, і якби у мене був член – його варто було б відрізати тупими ножницями!!!

 

Ні, він класний чувак. І розумний, і толковий, і пробивний. І прощав мені усі мої проколи (перший рік в аспірантурі – я не робила ніц – після розлучення не до того було). Але налаштувати на творчу роботу – щоб голова тільки про дисер думала – він уміє дуже не традиційними способами.

 

МАРУСЯ. На вулицю майже не виходжу – тільки коли в садочок малу веду. Спілкування з рідними- друзями-знайомими лише по телефону і інтернету. Якби не Маруся – я б зійшла з розуму. Ми посадили в ринку фасолинку і дивимося, як вона росте.

 

ТИХОН. Скотина.

 

ПОЛІТИКА. Коли я слухаю новини по радіо (телевізор у мене не робить – топто він є, але… Добре, поясню детально – коли я переїхала від чоловіка – я взяла собі один телевізор – але поки обживалася – місяці 2 він був не підключений – і я за цей час зрозуміла – ТЕЛЕВІЗОР НАФІГ НЕ ПОТРІБНИЙ життя без нього краще і … Знаєте, чому Тихон скотина? Бо у нього нова дівчина. Він у неї тепер днює і ночує. Його попередня знала що я така є, ми були знайомі. Може вона й ревнувала, але виду не подавала – вона була справді розумна. А це малолітнє… не хочу ніяк називати – але тепер Тихон до мене не ходить, а якщо приходить, то по телефону бреше – що він на роботі. Прикидаєте? Я не те що ревную – я на нього зла… а ще часом думаю … Я ж Тихона обожнюю! Він якось приходив ввечері – сів у кутку з компом – писав щось – і я бачу – він тут доречний – і Маруся моя його любить – і він до неї гарно ставиться – міг би її виховувати… і на нерви мені не діє – я не турбуюся про те, як виглядаю… але я не знаю – я … я не хочу жити з Тихоном – я хочу щоб він приходив – щоб ми разом дивилися кіно, разом подорожували, напивалися, гуляли нічним містом, засинали обнявшись… А, ПОЛІТИКА? Та ну її на хуй! Лайно одне!

 

ЯНГОЛ. Янгол є Янгол. У ці тріскучі морози він звонить кожного ранку – питає чи ми живі – здорові, яка у нас температура в хаті і на вулиці. Так, ми зізвонюємося. Я не питаю про особисте – що питати? – живе собі чоловік з сім’єю… Ні, одного разу спитала – типу – ну як ти, як сімейне життя – а він почав – та – ось — маємо кицьку – вона сьогодні в кутку насрала…

 

ДЕМОН. От з ким мені ніколи не скучно!!! От хто мені знає, як зробити щастя й каку. От не розумію я цього чоловіка!!! Діло в чому?

 

Кілька наших останніх зустрічей були якісь холоднуваті. Класний секс, пристрасний, але..  Секс без кохання – інакше не скажеш. Я хочу його ласки, тепла, ніжності… а він – замкнений. весь у собі. Я вже думала йому сказати – знаєш – інтимні стосунки – це не лише браво членом шморгати – це ще й ніжність, система поведінки – в інтимі теж є свій кодекс ввічливсті, чи як це назвати… а це ніби лишній раз доторнкутися до мене боїться. А я хочу його долонь… цілунків у скроню… Я навіть вичитала десь, що тактильний контакт важливіший за сам інтимний процес. Посиділа-подумала, і на наступну зустріч налаштувалася на серйозну розмову.

 

Має прийти – чекаю. Текст промови завчила, як піонер присягу. Зайшов. Обіймає – носом у волосся вткнувся і стоїть. Здихнув так тяжко – ніби з фронту вернувся. Блін, ніяк не можу згадати перших слів промови…

—                    Мёрзнешь?

—                    Вже ні… – шепочу.

—                    Вот поставь – масло для масажа – разогрей. Я тебе масаж сделаю… Хочешь?

 

Цього разу сам секс був посереднім, ніхто не ставав не вуха… але,  після усього разом мені хотілося верещати від щастя. На весь світ. І кричати Демону у саме вухо – що я його кохаю!!! Не розумом, а тілом – усіма клітиночками!!! Так, як нікого в світі не кохала!!! Що я жити без нього не хочу, не можу, не буду!!! Що його долоні дають мені силу, його ніжність робить мене гарнішою, його теплота і турбота лоскоче мені сльозинками…

 

Довів до екстазу і зник. Тиждень не пише, не звонить. Вже б із ввічливості у такий мороз… поцікавився б… і я – не звоню — не пишу. на стіні залишилась масна пляма. не витираю. У кишені 20 гривень. Перезимуєм? Перезимуєм!

Хоч би весна скоріше…

оце почитала Цитринину замітку про залежність і руйнацію — і шо мені з того — я ж навіть коментар додати не можу !!! А ДУЖЕ хочу. Чесно сказати — я й писати почала менше через цю фігню. завела ще один — блог — мо хтось вже й розкусив, який саме, але і там та сама фігня — я й звідти коментарів додати не можу!!! Задовбало, блін!!! валити на інший сайт неохота — у мене тут вже купа блоксівців, з якими я розставатися не хочу. оце єдине, що стримує. але таки видно доведеться валити звідсіля… а шо робити?

ШО РОБИТИ?

Сьогодні нам з Марусьою накінець привезли і поклали міжкімнатні двері. Сидю, любуюся… і думаю)

Знаєте, коли ми з Марусьою жили на зйомній квартирі (взагалі, як ті апартаменти 5 на 3 з унітазом біля холодильника назвати, я точно  не знаю…) але.. коли ми там жили, я казала тільки одне: Господичку, дай мені свій куточок — маленький і свій — щоб їсти не там само де срати — і я вже  точно більше нічого не хотітиму…

Але, квартирку свою від Марусиного татка ми отримали, ремонт в ванній і кухні зробили, меблі б/у купили — і після того божевільного марафону я теж казала — все — так вже можна жити — більше нічого не робитиму років зо 5.

а сьогодні двері нам привезли — такі гарні, новенькі…  вже думаю — ну нікуди обстановка в кімнаті до цих дверей не йде. Тра збиратись на літо на ремонт — і на шафу купе, і Марусі на нове ліжечко…

Мама кричить — дівко май розум! відпочинь! на море літом поїдь!

Хочу на море. і в Херсон хотіла до родичів, і на Хортицю, і в Одесі ніколи не була… Таке собі напланувала)))) І то ж говорила — я не мотлошниця — гроші для життя мають бути — подорожей, книжок, музею в селі, дисертації, врешті…

Ой, правду той Пушкін про бабів в Золотій Рибці писав))))

Захланне я бабисько))) Чи так і має бути?

 

Він все знав. Він — це Єсенін.

 

Ты меня не любишь, не жалеешь,
Разве я немного не красив?
Не смотря в лицо, от страсти млеешь,
Мне на плечи руки опустив.

Молодая, с чувственным оскалом,
Я с тобой не нежен и не груб.
Расскажи мне, скольких ты ласкала?
Сколько рук ты помнишь? Сколько губ?

Знаю я — они прошли, как тени,
Не коснувшись твоего огня,
Многим ты садилась на колени,
А теперь сидишь вот у меня.

Пусть твои полузакрыты очи,
И ты думаешь о ком-нибудь другом,
Я ведь сам люблю тебя не очень,
Утопая в дальнем дорогом.

Этот пыл не называй судьбою,
Легкодумна вспыльчивая связь,—
Как случайно встретился с тобою,
Улыбнусь, спокойно разойдясь.

Да и ты пойдешь своей дорогой
Распылять безрадостные дни,
Только нецелованных не трогай,
Только негоревших не мани.

И когда с другим по переулку
Ты пройдешь, болтая про любовь,
Может быть, я выйду на прогулку,
И с тобою встретимся мы вновь.

Отвернув к другому ближе плечи
И немного наклонившись вниз,
Ты мне скажешь тихо: «Добрый вечер…»
Я отвечу: «Добрый вечер, miss».

И ничто души не потревожит,
И ничто ее не бросит в дрожь, —
Кто любил, уж тот любить не может,
Кто сгорел, того не подожжешь.

4 декабря 1925