Месяц: Март 2012

Люди не пийте з клієнтами! або От така я п’яничка!

 

Маруся в селі, їсти не варено, в хаті срач по яйці, мене ніколи нема вдома, в універі мене тричі прокляли — значить, почався тур-сезон і я працюю гідом!

За час простою — зиму, дещо позабулося, реакція притупилася і я гальмую в роботі на кожному кроці. А ще за ці два місяці болячок мозги мої, видать, теж добре підсохли (батьки заочно поставили мені діагноз фізичне виснаження — початкову астенію — я в нього не вірю, але приємно що люди турбуються). Так от. Прибула (уже й відбула) група діток з вчительками. Діти — нічого — спокійні, а вчительки виявилися ще ті бабьонки. Ну, я їх зустріла, пішли ми снідати — і я кажу: «Може по 50 грам коньячку з дороги?»  З цього моменту екскурсійна професійна робота закінчилася і почалася моя з ними дружня прогулянка. Пили ми два дні кругом і всюди. Плюс — я була їх другом, тому їх все влаштовувало і вони не морочили голову. Мінус — я мало не вмерла на третій ранок з будуна, ледь не завалила усю організацію останнього дня, вигребла від директора, і взагалі — ну його на х*й таку роботу.

Чесно? давно так не відривалася. Вчительки були суперські, зійшлися ми так, ніби все життя знайомі. пили, говорили про бабське, ржали і плакали, а коли взяли скільки треба — поїхали по клубах. додому мене привезли. як — не пам’ятаю. да, самі вони ще поїхали в боулінг і ще там пили до білого світу. Мають люди здоров’я. Дай їм Боже! )))

Я зрозуміла — що до наступної такої пиятики має пройти ДУЖЕ багато часу.  Правда,  коли на ранок мене почало полоскати на всю ванну, трясло, як у пропасниці і світ крутився так, що в двері я не попадала — хрипким голосом я клялася Демону в трубку, що взагалі більше НІКОЛИ пити не буду, от побачиш… але то ж коли було) зранку і з будуна? навіть пропозицію «заміж» від людини в такому стані не варто спримати всерйоз) нє, не можу я вже пити як колись. може й добре.

В проміжку між блюванням я таки позатикала нашвидкоруч дирки, аби та екскурсія продовжувалася далі (знайшла іншого гіда, транспорт і т.д.). Чесно вам скажу — дуже важко працювати, а особливо думати, коли ригаєш і тебе трясе. А ще у мене якесь таке з’явилося — що типу — я ідіотка і якщо так працюватиму (проблема ж не в тому що я пила — а в тому, що з п’яного робота — як з козла молока) — то мене всерйоз сприймати не будуть. І вигрібати від начальства я теж не люблю — а хто любить?

І так мені гірко на душі стало — ніби котики туди насрали. Але я ж оптиміст — думаю — питиму наступного разу з клієнтами — краще закушуватиму! Ги-ги) Добре-добре! Зрозуміла я все. Хочу сказати — ще по Божески все мені обійшлося. Робіть люди висновки — не пийте з клієнтами!

Минулого разу ми вирішили просто попити чаю, але у нас не вийшло. Мої труси опинилися на люстрі через 5 хвилин. А ми ж домовлялися чай пити. От він і прийшов без… самі розумієте — запасної гуми. Але, безпека — перш за все — тому я лізу в тумбочку і знаходжу там якогось ветерана — вже й не пам’ятаю, з ким це я його не встигла використати… даю Демону — він крутить його в руках…

— Це ти колись давно залишив… — безсовісно брешу.

Він нічого не каже, і ще з мить прискіпливо дивиться на обложку…

Сьогодні Демон у мене. Він виймає дві пачки презервативів і каже — кинь в тумбочку.

— Ага — кажу, — щоб не довелося, як минулого разу позаторішніми користуватися…

— Та мені то таке, але то розмір був не мій…

— Ей! не треба ображати…

— …твоїх колишніх коханців?

Я сміюся. і Демон сміється.  А що тут такого?

 

 

Замість коментарів

Машка-Ромашка! мій тобі дружескій совєт: бери сапу, вали в село, перехуяриш пару городів — і пройде твоя депресія) да, заодно можеш і картошку посадити. кругом тільки одна польза буде. А тепер серйозно: Альо! харош! це у всіх буває (і у мене, як у нормальної баби з місячними і гормонами — тоже). Але я жодного разу не бачила, щоб таку розкіш ( дводенне самобічєваніє) могла собі дозволити жінка, у якої в голові: чим заплатити за квартиру? коли той далбайоб накінець додому пройде? і ще двоє засцяних дітей. у тебе не все так погано) весна вже) пора Ведмедів ганяти)

Цитрина! Я тобі там вітання Аді писала, а заодно і купу питань. Напиши, якщо можеш. Цікаво дуже. Правда)

Я згадую себе після пологів — клубок нервів. І ті самі проблеми з годуванням. Цей період — один з найважчих у житті жінки. Жінки творчої — особливо. Да, щодо годування. Хай там що, але я думаю, що якщо годуваня приносить муки (матері), то такого годування нафіг не треба. І не треба тут хором усім лепетати, як це важливо — годувати груддю. нічого. можна надолужити на ніжних добрих стосунках і читанні казок (моя мама мала б удар, якби це почитала))) З Хемом не лайся. він не знає, що з тобою, і що йому з тобою робити. мужики ж тупі. краще жалійся йому. він тебе зараз боїться. (ти пізнала таємницю народження, а він ні — це типу — ти піднялась на нову сходинку — а йому цього пізнати не дано — він трохи наляканий — ти тепер інша — нова).

Олімпія. Читаю один пост по 2-3 рази. пиши частіше) ок?))

Така гарна болячка, як моя (вже й стала постійною темою в блозі!) мусила мати якесь логічне вирішення. Головні болі дійшли до того, що знеболювальні я смоктала, як цукерки, а якщо пропускала «дозу», то мала неприємності. В неділю ввчері я була готова на все. Навіть на похід до лікаря. В понеділок Демон читає мені мораль і з радістю везе на лікування до якогось свого хваленого лора.

 

О 9.00 у лікаря під дверима вже хороша «совецка» черга. Лікарня районна, а лікар дуже хороший, тому крім оглухлих бабусь з села, до нього зійшлося ще пів-міста одержимих мамусь з сопливими дітьми. В коридорі тісно, задушливо, черга гуде. На ходу Демон повертається до мене:

—         Лицо кирпичём, и идёшь за мной. Поняла?

—         Угу, — киваю (не сильно киваю, бо голова розірватися може, як граната).

Він прямує просто до дверей (на ручці висять одразу дві тітки – мовляв – зараз наша черга – нікого не пустимо). Перед Демоном тітки безвільно відпускають ручку і вже в спину кленуть нас «безсовісних, крутих дуже». Краєм ока помічаю купу вимаруджених чеканням дітей. Мені трохи соромно. В кабінеті працює одразу два лікаря. За нашими спинами медсестра закриває кабінет на ключ.

—         Знов без черги! Совісті не маєте! Люди з села від 8-ми тут мучаться! Дітей маленьких не жалко! – доноситься з коридору.

О , а тут і в кабнеті своя черга. Зі «cвоїх». Ті, кому вдалося прорватися по своїй законній черзі мирно мусять чекати сидячи рядком на кушетці.  Тут же лікарі патрають пацієнтів. У «мого» на столі чай, ноутбук, папери. На сусідньому столику інструменти. Підлога брудна, лінолеум подертий. Я і собі сідаю скраєчку на кушетку.

Лікар залишає пацієнта і підводиться на зустріч Демону. Він молодий, спокійний, усміхнений. Вітаються за руку.  Демон схиляється до його вуха, щось шепоче двома словами, киває на мене, потім кладе під ноутбук купюру. Лікар киває — зрозумів.

—         Позвонишь потом. – Це вже до мене — і спішно виходить з кабінету.

Видно, я тепер дуже важна персона, бо лікар завершує огляд пацієнта і ласкаво посміхається мені – будь-ласка, сідайте. Черга на кушетці сидить мовчки і непорушно, як єгипетські сфінкси. Тут – свої правила.

Скориставшись моментом, коли попередній пацієнт виходив, до кабінету силою вривається молодик, по пробитому ним шляхом літня жінка тягне діда.  У діда в горлі трубка. Точніше, трубка вставлена в постійну, ледь підсохлу кроваву рану. Онук спітнів – не легко дався такий подвиг. Його мати підтримує діда попід руки. Дідом хитає. Він старий.  На обличчі ні емоцій, ні міміки. Тільки старість.

Лікар конфузиться. Кидає на мене благальний погляд.

-Будь-ласка, будь-ласка – лепечу я – Дивіться дєдушку…

 

Трахіотомія… Поки діда ведуть до стільчика, на якому сидять під час огляду пацієнти, у нього починається приступ кашлю. З трубки вилітають шматки білого слизу, дід перехплює їх руками і розтирає по зношеному «празниковому» піджачку.

Я низько опускаю голову, і затискаю скроні долонями. Лікар міняє діду трубку. Дід харчить. Дедалі сильніше.

—         Заспокойтесь – шепоче йому лікар — спокійно… Спокійно, кажу! – дід хрипить так, що я б вже за реаніматологом бігла.

За кілька хвилин процедуру закінчено.

—         Молодець, молодець дідусь! От хто справжній боєць! – лікар бережно підтримує діда, коли той встає.

Зі страшними хрипами старого виводять з кабінету.  Біля стільця і на підлозі кров.

—         Митрофанівна, ну-ка, наведіть тут марафет – каже лікар санітарці. – Вам погано? – підходить до мене.

 

—         Ні-ні – все добре — мотиляю я головою.

 

—         То може я ще перекурю?

 

Я намагаюся посміхнутися.

 

Врешті доходить діло до мене. Лікар ставиться, як до кришталевої.

Далі —  похід на ренген. Там уже нема Демона. Вистоюю не дуже велику чергу. Медпрацівниця, що робить знімки – зла, як собака, матюкається, як чоботяр, але ганяє і робить роботу швидко і справно.

 

Назад, в кабінет до лікаря. Мені призначають прокол. З обох сторін. Йду в аптеку. Назад в кабінет. Огидно-болюча  процедура проколу і промивання. Але від усього цього у мене включається МОЯ захистна реакція – я починаю сипати приколами. Лікар жартує у відповідь – він таки з хорошим  здоровим гумором (ну, хоч щось тут має бути здоровим?) Мій ескулап не очікував, що я нормальна. Скоріше думав – млітиму, кричатиму і буду усім незадоволеною.

 

П’яна від знеболювальних, похитуючись, покидаю лікарню.

 

Таксі. Додому.

 

Я розумію, чому так довго уникала лікарні. Підсвідомо я знала, що це все буде так. Ці черги, гармидер, пошуки аптеки і потрібних кабінетів у лабіринтах (ніби навмисне усі наші лікарні так побудовані!) грубий медперсонал (згавканий, змучений, незавдячений, запресований начальством, постійно-дивлячийся-в-руки).

 

Це зближення, не бажане мною… Зближення з народом. Ніби мусиш у одному ліжку переспати з усіма цими вбогими, страдженними, зневаженими власною державою (хоча, хто держава, як не вони самі?) людьми. Бруд, біль, самотність, безправність. Африка.

 

А, то я не знала, як люди наші живуть… Не всі. Але багато. Дешевий одяг, дешеве взуття (мабуть, воно завжди мокре всередині в таку погоду). Змушені ходити поверхами і лабіринтами зі своїми болячками – кому ж до тебе діло? – ходи, шукай собі рятунку, як хочеш рятуватися. Болить? Тяжко? Ну….

 

Знала. ЗНАЛА. Але таке побачення з «народом», як зустріч з батьком-п’яницею. От і стараюся обминати.

 

В таксі – радіо:

 

Євро 2012! Євро 20! 12!

 

Юлії Тимошенко привезли спеціальне устаткування для медичних оглядів – ширму, кушетку і тапчан. (Круто!)

— Будь ласка, вимкніть радіо — прошу водія.

 

…Добрі знеболювальні дав. Ги-ги. І з гумором такий. Сподобався мені… І спеціаліст хороший. От тільки кабінет його — цирюльня – до голої сраки. Буцигарня ціла…  Ой! Яке гарне кошеня … Погода сьогодні хороша…

Сьогодні у мене було 8 березня. Він подзвонив, і я взяла трубку. (Дура, ідіотка, брехло пустослівне!) Через годину вже стояв на порозі з букетом тюльпанів і омріяною давно 829 сторінковою Забужко. Цю годину до його наради ми вирішили провести розпиваючи чай і спілкуючись. Через 5 хвилин мої труси були на люстрі…

Ще до того, я було взялася пояснювати, що мене ці чекання з розуму зводять, що я так більше не хо, і що я думаю, що… Демон, як демонам і прийнято в такій ситуації, сказав, що я багато думаю. Я відповіла, що якщо не буду думати і робити, як всі жінки, то у мене член виросте. Це його дуже потішило,  і він запечатав цю молебень вичитаним на однокласниках статусом: «Раньше, я думала, что люблю, а оказалось что я люблю думать». Далі були труси на люстрі.

Згадала одну сцену з кіно: «Мам, почему ты плачешь? Потому, что я дура!» Дуже файний аргумент. Багатьом підходить.

За 10 хвилин до наради він зриваєтся і на ходу одягає штани. Я плентаюся за ним в коридор.

-Попили чая… Солнышко – ти сейчас такая красивая!  Посмотри на себя – ти просто чудо… Вот такой ты мне нравишся!

Дивлюся – чудо розтріпане, голе, розрум’янене, з дурнуватим виразом – очі рівно не відображають нічого, крім спокою – блаженна… Чмок – і погнався.

Але я таки дуже спокійна. Одягаюся і сідаю сама пити чай. Баба нетрахана – що коса неклепана. І чого я казилася усі ці дні? Ніби мені не пофіг – є він, нема його… яка різниця… приходить же… коли… коли виходить… що я сама чаю не нап’юся? Ніби мені треба, щоб хтось під боком сьорбав…

Настрій робитьсчя чудовий. Хочу розважити Демона на нараді. Пишу йому анекдот в смсці.

Девушка подруге: а ко мне вчера Вася приходил. Бутылку принёс, сам налил, выпил, потом меня развернул, трахнул, кончил и ушёл. А чё приходил, так и не сказал.

Ги-ги) Смішно?

Розгортаю книжку. Музей покинутих секретів. Як же я її хотіла! Нарешті! Відключаюся…

Друге смс Демону.

З нової книжки: «… От цікаво, звідки у нас ця невитравна зверхність до минулого, переконання, буцім ми сьогоднішні, рішуче й категорично мудріші за них, тодішніх, — на тій єдиній підставі, що нам відкрите їхнє майбутнє, що ми знаємо, чим вони всі скінчать? (Нічим хорошим!) Щось наче в стосунку до дітей: настановчість, поблажливість. І, як і діти, люди минулого завжди здаються нам наївними – в усьому, від костюмів і зачісок до способу думання й почування…» поки писала, зрозуміла, що самотність (так і не змогла обійти це слово), це не тоді, коли трахатися нема з ким, а коли нема з ким говорити про книжку))  перспектива страшна – геніталії є у всіх, а спробуй знайти собі підходящого коханця! А книжки ж читають далеко не всі. То що робити таким, які хочуть трахатися з тим, з ким можна говорити про книжку?

Я наперед знаю, що він не відпише. На такі смс він ніколи не відписує. Але він їх потім перед сном перечитує. Сам признався.

Далі вже в азарті думаю, може ще йому написати: «Скажи ще, з якої це радості ти яйці постриг?» На таке він вже точно відпише. Але що зміниться в моєму житті, від того, що я буду знати, для чого він стриг яйці…

Поринаю в Забужко. Це як кайф від зернят – дзьобаєш, дзьобаєш, і ще хочеться і ще дзьбаєш, і годинами не набридає… Бо воду так не питимеш увесь день. А зернята – можна.

Забужко вся ВОНА. З теми на тему… З відчуттів на спогади, емоції і секс в перемішку з сімейними фото… Я чомусь маю кайф від такого читання… Це дуже українська література. Поза пострадянським простором ця геніальність – лише купа зіпсованого паперу. Не зрозуміють. А зрозуміють – то в дурку попадуть. Вони там дуже вразливі.

Хоча, от був же у них Ремарк. Бля, ну, рідненькі, ну писаки, ну переплюньте Ремарка, хоч, хтось, хоч новелою задрипаною якоюсь, щоб увесь світ зрозумів, про що ви… Як така розумна, то сама й напиши! Нє, я ж казала, що писатиму про бабів. Про українських. Тому це, якщо й колись буде, то буде ДУЖЕ українським. Куплю собі портрет Ремарка. Як не можем переплюнути, то давайте хоч поважати. Да?

Знаєте, як пише Забужко? Так, як моя сусідка Кицючка розказує про щось. Що небудь. Її розповіді починаються з того, що вона готувала позавчора. Це неодмінно має якийсь вплив, на подію, що сталася сьогодні. Деталізація – до дрібниць. Прикольно. Але  Кицючка – не Забужко. Тому треба бути без жовчі, щоб те все переслухати.

А взагалі-то у них багато спільного! Говорить/пише БАГАТО. Детально. Майже до кожного слова окрема репліка чи уточнення, тому скоро вже не знаєш – що важливіше – головна нитка, чи ця, нова, яка вийшла, як уточнення.

От вам приклад (дуже скорочений) сьогоднішньої Кицючкиної розповіді про те, чому вона не віднесла на моє прохання в церкву список за упокій. Мені цю добру справу мама доручила саме тоді, коли я хворіла. В останній день того молебну мамі з бабою покійники проходу не давали – привиджалися їм, снилися і плакали ( а винна у тім була я ). І якби мама з бабою знали, що мені ніц довірити не можна – ніколи б житті таке діло не довірили.   То Кицючкине виправдання (через тиждень) починалося з того, що коли 20 років тому хрестила її подруга дитину (далі детальна розповідь як подруга народжувала, з біографією лікарів, що приймали пологи), то на хрестинах подруга пила і співала. А через десять років, на весілля Кицючкиного сина (далі історія про життя сина, все про невістку і її сім’ю) подруга вже не пила, не співала і не танцювала. Тому що в штунди пішла.  Кицючка ні в штунди (хоч то її подруга і могла б заігувати) ні в православну церкву не ходить і не піде, бо вона матюкається, чоловіку бреше (а по Біблії мала б його боятися і поважати) а ліцемірити не любить. Короче, це мона було б скзати так – я в церкву не хожу, бо не вважаю за нормальне не виконувати заповіді, а до церкви ходити.

Отже, якщо Ви уважні, то помітили багато спільного в тому, як розповідає Кицючка, як я Вам про це пишу, і як я хочу довести, що це ще має щось спільне з Забужко. Мізки не киплять?

Різниця теж є суттєва. Бо на відміну від Кицючки, Забужко пише про історію країни, (хм, але хіба ж дрібні історії Кицючки – то не історія країни?) Це, певно момент істини – треба бути Забужко, щоб перепустити через себе тисячі таких історій, а потім написати одну. Але зрозумілу усім. Історію. Кохання, країни, людини. Ну, добре, хай буде чесно: зрозумілу більшій частині української інтелігенції. Най вже буде.

Те, що я напишу нижче — я писала в селі, коли хворіла. Я про цю писанину забула, і тому не опублікувала. Вона вже не важлива, але  я її Вам покажу, щоб було видно, яке я непевне брехло. Чого брехло? спочатку це прочитайте, а потім наступний пост. Хоча, мабуть читати будете навпаки, а блін, яка різниця…

Воно мало називатися

 

Реабілітація. Душі. Шлунка. Легень.

На задвірках зими я перехворіла так, що й уявити не могла. Температура підіймалася до 39, відіймала сили, викручувала болем суглоби і мязи, як при пологах. Я тихо підвивала в подушку. Не могла зробити собі чаю. Маруся гладила мене по голові і просила терпіти і не вмирати. Так страшно і погнано мені ще не було ніколи. Ні, було. Але давно і забулося.

Мама поривалася приїхати до мене, але я заборонила, під страхом вірусу – а що зміниться, тільки вона захворіє.

Коли на третій день я встала, подзвонила Демону. Попросила привезти якихось харчів і ліків. Він примчався з пакетами їдла і взявся було сваритися за мою дурість і самолікування. Але я попросила його не говорити нічого, і йти швидше, щоб не заразитися. Він хотів мене поцілувати, я не дала – щоб незахворів. Він пішов, а я плакала. Третій день до його приходу і ще два дні після.

Від болячок я роблюся нервова, слабка, щаліслива і плаксива. Я хотіла, щоб мене няньчили і жаліли. Але практично це було зробити не можливо. І мене огорнуло таке почуття самотності, що я неперестаючи плакала другу добу, не в силах пояснити, що зі мною. Потім я ще посварилася з батьками – і впала в таку безпросвітню дипресію, що і в дурку не далеко.

Врешті батьки вирішили приїхати і забрати мене, щоб я не здохла з голоду ( я й досі їсти нормально не можу – відвикла – схудли з малою обидві так – одні костамахи.)

7 березня за нами мали приїхати. Я хотіла бачити його. Демона. Бо я вже не можу жити, щоб його не бачити. Я подзвонила вранці і казала, що їду в село і 8-го ми не побачимось.

—         То скажи, що тобі подарувати. Я подзвоню через 30 хв. Думай.

—         Мені нічого не треба.

—         Так, ти думай, я подзвоню.

Я придумала одразу – ті дві книжки я хотіла давно, але вони дорогі і мене жаба душила, таку суму викинути. Придумала. Але Демон не дзвонив і не питав. В 15.00 батьки мали бути за 10 хвилин і він подзвонив: Що придумала?

І мені гімно підійшло до сердця. Я почала нарікати, що він не передзвонив вчасно, що я його тут з тортом чекала (насправді торта не було), що йому до мене діла немає, то нафіг мені подарунки. Кинула трубку і коли він передзвонював – трубки не взяла. Він написав, що не вміє вгадувати думки, особливо жіночі,  а я написала багато чемних слів, з яких виходило, що він нечемне порося. Демон теж не торт зефірний – більше не писав, не дзвонив і 8 березня мене не привітав. І я не плачу. Я так страшно стомилася від цих стосунків. Я так стомилася його чекати, нейтралізовувати очікуване, коли він не приходив, мріяти про секс з ним, прокидатися в самотності  зранку, після снів, де ми разом. Це була грань зриву. Ще раніше подзвонила Светці. Вона, пяна в пень каже мені: Дарагая – ти – дура! Ти – коханка? Тоді веди себе нормально. Тобі платять за хороший настрій… Тобі дають бабло – і ти повинна забивати на ВСЕ! Ясно? У тебе, сравнітельно, суперський коханець… Тому думай про гроші, і засунь свою довбану романтіку собі в жопу… Тобі дитя самій годувати…

 

Я знаю, що стара права. 100 разів. 100 тисяч разів. Але є інша правда – є люди, і до них я відношу себе, які не можуть тоді, коли вони справді вже не можуть. У мене душа – світ вивернутий всередину.  Коли у мене внутрішній біль – я не можу досягати успіху. Я з тих, хто яскраво горить, і підпалює інших, коли сам (коли я сама) ВІЛЬНА. Мені не можна через силу. Бо тоді згорить дорога вілла і ягуар, в селі виздихають кури і корова теля скине.  А коли у мене в душі фонтан щастя – моє житло перетворюється на космос, який обожнюють друзі, мене усі і всюди чекають і я — коло світла.

І ще — у мене є потреба любити. Я її давно виявила. Це дурна і давня хронічна жіноча хвороба, через яку більшість жінок руйнують собі життя. Але уся любов, яка була у мене тільки піднімала мене – робила кращою. І завжди наступав момент, коли  ця любов мене нищила до щенту і я мусила йти – щоб жити і горіти далі.

 

Демон був ні в чому не винен. Я шукала ключки. Щоб зварганити шкандаль. Я дуже хочу чогось нового. Не кохання. Але нових стосунків. Мені тепер треба чогось іншого. Я не сумую за Янголом. Я сумую за тим, як він до мене ставився. Ми йшли по вулиці, і коли нам на зустріч йшов величезний, як теля, бродячий пес, він відрогодив мене від нього собою. Прикрив. Мені ЦЕ зараз дуже треба.  Більше ніж Демонові гроші. Це, як потреба дихати. Жіноча потреба бути захищено. І я відчуваю, що готова до нового. А його не почнеш, не відпустивши старе. Тому я думаю тільки про одне – як мені відпустити себе? Як вибратися з багна і трясовини минулого?

Добре в селі. Поки Демон не дзонить. Спокійно. Я почала ходити на прогулянки. Почав зявлятися інтерес до життя. Бо апатія після хвороби пожерла мене. І я тепер відрощую силу, як ящірка хвоста. Цей новий хвіст швидко відростає – бо ж ось скоро буде весна. НЕ календарна. Правда. От побачите.

 

З радістю прочитала, що нарешті з’явилася на світі Цитринина Ада! Ми з Марусьою щиро вітаємо матусю, татка і саму Аду! Будьте завжди щасливі і здорові!

Я щиро рада за Цитрину з кількох причин.

1. У мене теж донечка — тому кажу — що це дуже круто мати доньку!  Тільки доня зрозуміє тебе і любитиме сильно-сильно! у нас в селі кажуть — хто має дочку — той має діти.

2. Я рада, що Цитрина продовжує писати. Я, наприклад, після вагітності і пологів отупіла так, що вся творчість, на яку мене хватало — це вишивати.  Юля! хай твій писацький талант, яким ти нас усіх радуєш, від цієї радісної події стане лише сильнішим і наповниться новими гранями.

3. Так приємно бачити, що тут на блоксі існує, хоч і віртуально ціла тусня — кількість вітань про це свідчить.

 

А далі, я, як кожна нормальна баба маю купу питань. Цитрина на них відповідати не зобов’язана, але  …

Ну, якби то було в реалі, я б розпитала — які то вони Турецькі пологові будинки? Чи показують маляток через вікна, чи татки пишуть на асфальті признання в коханні і подяки за діток?

І, то вже зовсім не моє діло, але це скоріше питання ВЗАГАЛІ. До якої релігії батьки думають залучити малечу? І як це найчастіше буває в інтернаціональних сім’ях?

З найщирішими привітаннями Вільна і Маруся!

 

Як Цитрина сказала, так я і зробила — наробила ще 7-го числа такого гармидеру, що Демон мене навіть 8-го не привітав. І в світі запанували спокій і космічна гармонія. Історія там довга, але зовсім не цікава. Якщо чесно, то в тому гармидері я сама винна. Але я ще дні два до того шукала ключки, поки не знайшла. І так мені добре — передати Вам не можу! Тепер я вільна по самі… (те, чого не маю). Класно мені, короче. Ноги не брию, їм наніч — щаслива жінка!

До речі — якщо зима не припиниться — мені буде капець.  Я хворію вже другий місяць без перестанку. Застуда переросла в хронічну форму. До лікарні я ходити не лю і не хо. Самолікуванням довела себе до того, що організм ліків не сприймає. Апетиту зовсім нема — вихудла — як тріска — зате талія така, як у 9-му класі була!

Через болячки весь час сиділа вдома. Якщо на цьому тижні я не піду в нічний клуб — світову гармонію буде порушено. Бо коли Вільна вільна, вона має:

1. ходити по нічних клубах

2. накупляти собі нових лахів

3. зробити нову зачіску

4. познайомитися з новими людьми

5. втілити в життя якийсь черговий божевільний задум бажано громадського спрямування

6. напитися

7. активно зайнятися спортом.

8. напитися

9. кудить піти-поїхати.

10. можна ще раз напитися, або … щось придумаю.

дана замітка ні в якому разі не є пропагандою вживання алкогольних напоїв та інших шкідливих звичок. Це швидше застереження тим, хто думає, що це дуже добре бути самотнім і самодостатнім.

 

Не думала, що я мстива, до сьогоднішнього дня. Хоча, може це по-іншому якось називається…

 

Починалося все так.

 

Ще вчора ввечері я почала почувати себе зле. А сьогодні зранку за дві години мене розгребло, піднялася температура, в голову почали вбивати невидимі кілки, нерви на лобі можна було намацати пальцями через шкіру. Надія на те, що з болячками і зимою покінчено, луснула, як булька.

 

Радісну ситуацію доповнив потоп від сусідів зверху. Викликала сантехніків. Мушу ж якось справлятися.

 

Демон вчора обіцяв на сьогодні заїхати і заодно привести води з криниці. Бо я з крана не люблю, а фільтра не маю. Але я підозрюю, що він дупою відчуває ті дні, коли мені особливо погано, і ніби навмисне зникає. І я не звоню йому. Значить зайнятий.

 

Мої хлопці дивним чином виправдовують, дані їм мною «позивні». Янгол навпаки – чимось іншим відчуває мої проблеми і звонить тоді, коли мені погано.

 

Біля полудня, коли я тихо хлипала, чекала сантехніків і розмазюкувала по подушці соплі, слину і сльози, я побачила на дисплеї ім’я Янгола. Те що я творанула далі, можна лише виправдати хворим станом, або психічними відхиленнями, про які я сама досі була не в курсі.

 

—         Ало, привіт!

—         Привіт…

Пауза…

 

—         Ну, що там, як поживаєте?

—         Дякую, нормально…

—         Ой, а що у тебе з голосом?

—         Нічого, застудилася трохи, чи вірусне, не знаю…

—         Боже, ти мене хвилюєш! Ти ж хоч лікуєшся?

—         Та, лікуюся, не хвилюйся…

—         Вибач, що питаю, у тебе з грішми все нормально, ну, я маю на увазі, може тобі потрібно переслати… ти ж хвора, тільки не ображайся…

—         Та, ні, дякую, з грішми все добре. А ти як? як ваша кицька?

—         Кицька? А, кицька… та, нормально…

—         Мала твоя як?

—         Та, теж добре. Я її постійно вчу-вчу, вона сердиться. Сьогодні в куток ставив – зовсім не слухалася… Але головне, що я можу її виховувавти. Це для мене головне… А Маруся як?

—         Та нічого… В садок ходить. Тебе ще згадує. Придумала собі, що ти мені роботу шукаєш, тому не забираєш нас до себе.

—         О, Боже, я не думав, що вона так довго мене пам’ятатиме… Мені аж погано стало…

—         Перестань. Забуде. Діти швидко забувають…

—         Слухай, може тобі все-таки щось потрібно, може я тобі таки перешлю якусь суму, навіть просто так…

 

 

У Янгола мила звичка – він любить затирати свої грішки грішми. Іншого разу, таке захланне бабисько, як я, не поминуло б можливості увірвати собі клапоть. Але … інколи бажання розважитися мені дорожче грошей.

 

—         Та ні, перестань, у мене зараз з грішми проблем немає.

—         Що, ще одну роботу знайшла?

—         Можна й так сказати… у мене багатий коханець.

—         А… ясно… ти щаслива з ним?

—         Я не думаю про це. Він одружений. Але у нього проблема з сексом – йому потрібно робити партнерці боляче, бо інакше він не може, а дружина його цього не сприймає. Ну, він мені дуже добре за це платить. Крім того він сам-по собі дуже хороша людина, і він турбується про мене, і потім ми п’ємо чай і нам разом цікаво і є про що поговорити. І він завжди дуже вибачається, за те, що робить мені боляче, і довго цілує усі синці і укуси, які мені, робить. Тому я на нього не ображаюся… Він справді, дуже хороший…

—         Припини, будь ласка, я не можу це слухати…

—         Та чого? Ми ж з тобою друзі…

—         Це дійсно правда? Чи ти це вигадала?

 

Хм, невже в сказане таким тоном можна не повірити?

 

—         Знаєш, що?! Ти якщо хочеш мене ще більше образити, то краще взагалі не дзвони!

—         О, Боже, вибач! Вибач! Я просто незграба! Я, як слон в посудній лавці, коли спілкуюся з тобою… Вибач…

—         Та, перестань, ну що ти …

—         Так-так, розумію… Вибач, я пізніше передзвоню. Добре? Бо мене кличуть…

—         Добре. Щасливо…

—         Щасливо…

 

Я кладу трубку і регочу. Довго. А потім реву. Але мені було, ніби чиряк обридливий видушила. Звичайно Янгол не передзвонив. І хрен він ще колись подзвонить. Хоча…

 

Мої фантазії зведуть з розуму кого завгодно. Я ще довго тішусь власній витівці, і нарешті засинаю.

 

На щастя я не відношуся до тих нещасних людей, які мають можливість довго хворіти.

Прийшли сантехніки. Довелося вставати. Хворих коней змушують підійматися і рухатися. Тільки так вони можуть вижити. Людини, це, мабуть, теж стосується.