Месяц: Июнь 2012

Їсти на ходу

 

Більше ніколи не засуджуватиму людей,що їдять на вулиці ще й на ходу.

 

Я таки розбалувана коханим Кам»янцем-Подільським. Це таки європейське місто. Кафешки і ресторації на кожному кроці. І це при умові, що Камянець- місто мале і люди там не багато заробляють.

 

Нє, в Кам»янці теж їдять на вулиці на ходу. Студентів і сільських тіток- шоперів там завжди купа, а цей контингент етикетом особливо не заморочений. Але там є можливість сісти і поїсти на місці. До речі в більшості – в хорошому місці. На 30 грн можна гарно пообідати. На 50 – нажертися. Домашньою кухньою.

 

Тепер зрозуміло, чому більшість науковців такі сухі і виразкові. Шлунки псуються ще замолоду. Мої майбутні студенти мають усі шанси отримати дуже витончену(архівами) викладачку).

 

Ні, у Вернадці з «поїсти» проблем нема. Їхньому буфету низький поклін. Хоч без червоної ікри ( тай нормального червоного борщу), але зїсти свіжу гарячу їжу там можна.

 

А в архівах бідним аспірантам біда! Сижу на Дорогожичах. Держархів м. Київ. Вийшла у перерві. Сісти нема де. Є пару пивних палаток. Але ж мені пива не хочеться.

 

Є пара кавово-цигаркових ларьків. Ну, хоч кавові апарати, слава Богу, досить непогані. Мона пити. Навіть з пінкою)

 

Зайшла в супермаркет. Їжу я люблю натуральну. Тому, купити щось натуральне, що можна їсти брудними руками на ходу — не вдалося. Банани. Боже, благослови банани! Але я так не люблю ходити як мавпочка з бананчиком.

 

О! хлібці з пророщеного зерна, тверді сорти, без консервантів і …. Короче – ведуся, як лошара.

Хлібці виявляються безсмачними з мівінною приправою і цементної консистенції. Пиздець зубам! На передні краще не брати! Але поки згризеш таку малесеньку тверду біду – то вже й враження, що наїлася.

 

Ще один маленький снікерс, кава і, обід, типу, відбувся. А ще мені дивом дісталася в парку  вільна лавка у затінку.  Тут, щоб добити час до кінця перерви я сіла писати цю заміточку.

 

… Більше ніколи не засуджуватиму людей,що їдять на вулиці ще й на ходу. Може їм просто нема де поїсти…

 

Дякую!

 

Вчора виявила свій блог заблокованим. Причини мені так і не відомі. Але причини, які його розблокували мають бути відомі  Вам усім! Цитрина написала адмінам листа – і ДОПОМОГЛО!!!

Цитринко! Дякую! Також дякую тим, хто переживав, Олімпії, і звичайно, адмінам, що швидко відреагували! Я вже й не розраховувала знову зайти сюди…Чесно. Це так … Це дуже вважливо знати, що Ви не байдужі, і що ВАМ ЦІКАВО!

 

***

Я в Києві. По дисертації. Але ходила у фан-зону на перший матч. Мене Свєтка потягнула. Але й класно ми там відірвалися!

 

А другий матч тільки що дивилася по телевізору… Ну, і таке буває… Бу.

 

Вже дивлюся Фр-Ан.

 

***

Знак?

Цитрина писала колись, що якщо написана замітка не збереглася – значить то Бозя так зробив, значить того нікому читати не тре. То от. Я написала. Від руки. Одну замітку.  Думала переписати. Таке страхіття написала, що в горлі давило, як перечитувала…

 

Перестаралася. І, крім того, що воно писане було файно в стилі (Кінг би всрався), то ще я там забагато про Демона розказала – хотіла прояснити «деякі нюанси». Значить, не треба було людям цього читати, бо коли хотіла надрукувати – блог виявився заблокованим. І я вирішила не писати.

 

А ви вірите в знаки?

 

***

А мало б бути соромно?

 

І ще я мушу дещо розказати. Це то точно мушу.

Вчора. В метро. Стандарт – купа народу. Мурашник. Люди дивляться одні на одних і нікого не бачать.

Біля мене стоїть мужик. Не знаю, скільки років. Він наркоман. Не кінчений, але вже давній. Він був колись вродливим. Обличчя і тіло висушене, руки опухлі. Спотривний костюм. Він увесь час нервово смикається. Кроки туди-сюди.

В тунелі з»являється світло. Він підходить до краю платформи. Стоїть лише на п»ятах.

У мене менше хвилини, щоб прийняти рішення. І воно прийняте. Я ВІДВЕРТАЮСЯ. Бо не хочу цього бачити.

 

Що було робити? Схопити його за руку? Спитати чи в нього все добре? А заодно відвести в центр реабілітації (нє, взяти додому – ну, раз вже взялася…).

 

Мені самій хирово – дуже-дуже хирово (не буду про причини). І я намагаюся його якось зрозуміти. Думаю: а якщо йому все життя отак хирово? тільке ще в 100 разів гірше. А може – він  більше не хоче. Може в нього немає сил, щоб щось міняти. А людини, що допомогла б щось змінити не має…

 

Ну і фонова думка: може мені здається? Нічого він не думає робити. От почну хапати за руки – а він може і не наркоман і не самогубця… Невдобно буде… Краще відвернуся. Краще не бачити порізаного рельсами тіла і крові, ніж видатися дурепою перед безликим натовпом, який тебе не знає і навряд чи колись десь упізнає… Краще відвернутися, ніж підстрахувати ЖИТТЯ ЛЮДИНИ…

…повний антиекзистенціалізм…

Я відвертаюся. На шаленній швидкості потяг летить до нас. Я відвертаюся. Потяг гальмує. Чоловік робить крок назад і залишається стояти на платформі…

при умові, що мені те все не здалося, то це не його щастя, що він не зробив той крок. це — моє щастя. бо як тоді далі?

А ще у мене «теорія», що його якраз повна байдужість натовпу зупинила. Видно, у нього ще не той пофіг, коли розумієш, що помреш — а всім буде пофіг… Мені на мить здалося — що він шукав очей — кому ЦЕ показати. І не знайшов…

 

 

Скажіть щось…

 

нічого толкового не напишеш серед ночі… хіба якусь хирню. не согласна я з Висоцьким. може то в нього так було. я серед ночі, коли ще й Панаморьов ниє що «Ніколи-нікому…» то тільки низькоконструктивні монологи про любов… Любов? ги-ги… любов…

це ж треба було! вліпитися, втріскатися, (підкажіть дієслова)!

і я не жалію! ні миті! він вартий того! я завтра буду думати — може видалити цю хирню — але зараз так хочеться кричати — що я, сучий сину, до останнього за НАС боротися буду! Чуєш! ніфіга ти не чуєш… чи чуєш? не чув би — не дивився би в очі, як пес…

ти мій єдиний, самий кращий, самий-самий… ну, придурок… а шо зробиш)))

чи це я дура? звісно баба-дура! а то як же ще? бо нема вже за що боротися! бо все вже давно є! бо ми вже знайшли, що шукали… і обоє про це знаємо… розумні занадто…

 

з запізненням на кілька днів — але, як і обіцяла. фото з Андруховичем — моя дурнувата витівка- щоб не було видно обличчя, а лише покусані Демоном плечі. укусів не видно — не придивляйтеся…

до речі- це був останній клац розрадженної батареї. тому без варіантів — фото одне.

***

новин у мене ніяких — крім того, що пашу кожного дня, як коняка. пора валити в Київ.

 

Ну, це я утровано, бо цього дядька вже, мабуть, нічим не здивуєш)

 

тепер по порядку.

 

Демон пропав. Від зутрічей відмазується,  по телефону говорить мало. Він вперто тримає оборону. Відчуває, сука, зближення.

Я звечора збираюся на відповідальну презентацію

М. просила не запізнитися. О 5.00 мене будить мобільний: «Ты дома?»

Добре, що мала в селі. Через 5 хв Демон на порозі – п’яний в дрантя. З оберемком троянд і пляшкою віскі.

— Чай сделаешь? Мне очень холодно…

Я саджу його на диван, кутаю в ковдру і пою чаєм.

— Я замёрз. — торкаюсь губами його рук – як лід.

Він тихий, як дитя.

— У меня есть всё. Но мне нужен огонь. Мне нужен твой огонь. У меня есть всё. Кроме огня… я очень замёрз. Согрей меня.

— Це з тебе горілка виходить – шепочу я . – де ж ти так набрався?

— Нееет. – він п’яний і тихо рже – неееет… Постели мне. Я спать хочу…

Я стелю і він вкладається. Але не засинає.

— Я замёрз. Ложись рядом…

Його ніжність набирає небезпечних обертів. Його губи блукають по спині… але я починаю відчувати опіки. Укусів. І я не можу зупинити його. Бо не хочу. Бо пече, а не болить. І я мовчу.

— Ну что мне с тобой сделать? !!!

Поцілунок наповнюється кров’ю…

— Ты боишся?

Я тихо сміюся йому в лице…

І він робить зі мною таке, що бідний граф Мазох і думати не знав…

Я скрикую від болю і насолоди, але не прошу його зупинитися… бо не можу…

Опритомнівши я встаю і починаю тихенько одягатися.

Він спить і дихає важко.

— Вставай, термошу його – вставай – мені вже треба йти.

— Кицюнька, йти сюди… Господи, що я наробив – він торкається пальцями червоних набряків на шкірі …

( я згадую, що наговорила Янголу – і думаю, що нічого в житті не буває просто так…)

***

Я позую для фотосесії на новому об’єкті. Ранішня подія робить мене новою. Знімки такі – просто не віриться…

— Ну ти сьогодні і зарядженна! – фотограф в шоці.

М. посміхається. Я показую їй свою шию. Вона розуміє.

Ввечері ми маємо з нею йти на «Абсент».  Андрухович приїхав.

 

***

Ледве встигаю переодягтись. Я одягаюся, як шльондра – спідниця до пупця – плечі голі. Стигмати чортового кохання печуть вогнем. Під волоссям їх не видно.

На виставу запізнююся. Сідаю, і поки там на екрані світяться якісь пики – пишу Демону смс.

На моїй спині від шиї до лопаток написано, як ми любили одне одного, як люто ти мене хочеш і ненавидиш, і як я тебе відчуваю і прощаю.

Далі мене захоплює шоу.

Ада Цитрина! Мене пробиває струмом – опа – це що для моєї Цитрини?

***

За автографом я валю, як танк.

— Можна питання? Ой, скажіть а Ада Цитрина – це для Юлії Троцюк?

— А це хто? – сміється Андрухович.

Я починаю йому розповідати про Цитрину – ой, це відомий журналіст, блогер номер один і перекладач! Вона живе в Дідімі.

і задньою думкою, згадую, що у мене склероз, і що Юля писала, про це і пояснювала. Але яка хрєн разніца! Андрухович рже, підписує мені книжку (для Вільни, через даблве). Він питає чим я займаюся і йому, видно, дуже хочеться прокоментувати, що він думає про гарний мікс з-виду -шльондри і аспірантки одночасно.

— Юрій, я хочу незвичайне фото – на ньому не має бути видно мого обличчя – це для блогу!

— Що ж Ви там такого пишете?

— Та нічого такого, але відділ по боротьбі з аморальністю мав би вже давно мною зацікавитися!

І, кажу:

– Головне, щоб плече оголене було видно.

— А чому?

— Бо мої плечі – головні герої мого сьогоднішнього дня.

Я вже не знаю кого від кого більше плющить – мене від Андруховича, чи Андруховича від мене. Ми ржемо і обіймаємось.

Фото причіплю завтра. воно у М.

 

***

«Абсент» мене тримає досі.

***

Ми з Демоном не збоченці. Ну, хіба, що трошки.

 

 

 

В селі у моєї бабусі — це дуже ВРОчисте свято.

Там на Зелені свята йдуть на цвинтар. Беруть з собою їдло і сідають біля гробів.

Там старий цвинтар, з моїми пра-пра-пра… і там мені ніколи не було страшно — там було весело! уявляєте? люди сходяться, говорять, жартують… раніше я думала, що так треба, пізніше усвідомила — феномен. тепер розумію — так має бути.

А ще Зеленими  святами наш декан називав веселу безвідповідальність «Що? знову? не зданий залік? а у Вас все — Зелені свята в голові!!!!!» Я то заліки зазвичай здавала вчасно, але вислів запам’ятала) ну і запару, загруз з роботою теж називають Зеленими святами. Може тому що все буяє?

То у мене зараз Зелені свята кругом! Я трохи попала. Ще раніше взяла замовлення, і не знала, що саме на ці вихідні за сімейною традицією маю бути в селі. не прорахувала. якщо не поїду — то це буде вперше. (брешу — вдруге). можна сьогодні, наперед, туди змотатися. але все буде на купу і верх нагами — відчіпний. без гармонії. от і думаю — як це одною дупою на всі базари встигнути?