Месяц: Август 2012

Є  у мене моя G. Вона класнюча. Вона мене постійно збуджує. На творчість, подорожі, самовдосконалення.

Мова не про фізіологію. G – моя подруга. І ми з нею ДУЖЕ близькі. Бо цій людині я часом можу сказати те, чого не смію сказати більш нікому в світі. Багато в чому я рівняюся на неї. Вона красуня і розумничка і давно вже вчить розуму інших, бо має на те досвід і право.

От якось почитала нашу з переписку. І отримала дозвіл на стислу публікацію. До речі, майте на увазі, що це все пишеться миттєво і спонтанно… паєхалі!

…………………

 

Вільна:    Привіт!!! Як справи? Чим займаєшся? Я ще в Києві. Працюю-працюю. Вже й подобатися починає)))

G:            Привіт! А ми картошку викопали. Відлежуюся. Завтра на роботу.

Вільна:    а не рано копати? Знов у гектарах вимірюється?

G:            ага. Тільки трактором.  Да, дисер така штука – втягуєшся і подобається. Це як садо-мазо. З часом жертва стає садистом.

Вільна:    ну ти даєш! Що в цьому році викладати будеш?

G:            те саме… о, тут мені один колишній коханець фото свого члена щойно кинув))))))))))

Вільна:    !!!!!!!!! в честь чого?!!!!!!!!!

G:            тіпа випадково.

Вільна:    ага, і сфотав випадково))))

G:            ну навєрно!

Вільна:   аж заслинилась, так ржу)))))))

G:            я похвалила його епіляцію.

Вільна:    О! ти свята жінка!

G:            прикинь, він воском робить!

Вільна:    а, тоді варто похвалити!  Він псих і мазохіст))

G:            я теж на віск ходила.

Вільна:   і як?

G:           круто. Все видаляють і два-три тижні не паришся…

Вільна:   блін, треба і собі, бо у мене від бриття таке подразнення… а не вростає?

G:           один чи два вросло.  Я відколупала –і все.

Вільна:   а дорого? Щоб ноги… бо вони у мене не тошо, а лахматі просто!  Задовбуюся брити…

G:            я тільки бікіні робила

Вільна:    я вже думала лазерну зробити. Але дофіга грошей тре. Десь до 10 000.

G:            дофіга…

Вільна:    буду, як Камерон Діаз в «Учілці» на нові цицьки збирала))))

G:            полюбе)) ти мене розсмішила))

Вільна:    ти дивилася цей фільм?

G:            ага. Навіть методи викладання запозичила. З фільмами. Вмикаєш – і ніхто тобі мозок не трахає)))))))))) О! мені тут той з фото напршується на секс.

Вільна:   ааааааааааа)))))))))))) їде?

G:            у мене місячні… він надзвичайно чистоплотний. Вмер би, якби кров на пенісі побачив))) відливала б)))

Вільна:   ого!  а ти поясни, що це круто, можна погратися у втрату незайманості…

G:           ой ржу! Я зараз впаду з ліжка!))))))))

Вільна:   а шо? Тєма! Все як насправді, тільки без моральних проблем!!!

G:           я йому це написала!!! Щоб подразнити. Він мені нафіг не треба. Але поржем))) …

Якийсь він не балакучий… не хоче гратися))))

Вільна:   знала ж що крові боїться))) ух, яка ти)))) я тут ржу, аж плачу)))))))))))))))))

G:           він боїться, що якісь кроваві монстри піську відкусять!!!

Вільна:   я зараз обпісяюся через тебе!!!!!!!!))))))))))))))))))))

G:           ага, він там від моєї пропозиції точно обпісявся))))))))

Вільна:   боже! Благослови інтернет!!!!

G:           викладеш це в блозі))) спочатку інтелектуальні розмови про дісер і садо-мазо, дальше картошка і відкушена піська))))))

Вільна:   З радістю!!! Ой, я вмираю!!! Оце набор!!! Шкода, що я раніше нашу переписку підчищала!!! Там такі перли були!!! Друканем – розбагатієм!!! Ти в долі))))

G:           бля, він пише, що на все згоден… хворий якийсь…

Вільна:   просто трахатися хоче… знаєш, от як зробимо книжку з нашої переписки, то як потім автографи роздавати і як тату книжку підписати?))))

G:           підпишеш псевдонімом, а для татів дисери роздрукуємо))))

Вільна:   а, уявляєш: тату похуй і він так сльозу пускає – друзям показує – доця книжку написала…. Я не про дисер))))

G:           я ржу на всю хату!!! Або уяви, що він не читав, а просто друзям показує)))))) і друзі в ахуї)))))))

Вільна:   я качаюсь по підлозі. Збоку глянути – тільки санітарів викликати))))))

G:           у мене те саме…  я паралельно з цим ще переписуюся

Вільна: та я тоже тут з одним паралельно… аби переписку не переплутати… бо він дуже чемний. Він здохне!!!

G: ага, кинь йому нашу переписку!!! Якщо його не знудить  читати між дисером і картошкою, то він дізнається багато нового про тебе)))))))))))))

Вільна:    ти мене доб*єш!!!

……………………………………………….

От можна її не любити?

Я все ще в Києві. Кожен день займаюся дисертацією. І мені з кожним днем цікавіше займатися цією роботою. Тільки я розумію, що надалі доведеться відсікати те, що мені досі приносило задоволення і гроші – туризм. Одною попою на два стільці не сядеш. Чи то просто дупа у мене ще замала для таких подвигів.

Раніше виходило. І то не на двох – а на трьох-чотирьох стільцях. Але кругом у мене був бардак, допустимий для початкових стадій. Далі доведеться вибирати і займатися чимось одним. Універ і дисер у мене в фаворі. Хочу.

Я цілими днями мовчки, але не сумую. Зі мною щось дивне коїться. Я щодня заходжу на блокс і усіх читаю, а думки прокоментувати, чи самій щось написати – нема. Аж нині прорвало.

***

Ну, про днями мовчки – то правда.  А от вечорами сумувати не доводиться. Друзі-музиканти звонять. І Вова тоже. Ми з ним ходимо гуляти. Не можу я  без піших прогулянок.

Вова хлопець хороший, тільки молодий  і дурний. Але в нього є хороша риса – після того, як він впоре хирню, через пів-дня він звонить і перепрошує. Хирню він поре систематично. Але мені до нього так байдуже, що у бідолахи нема вибору – байдужість породжує бажання підкорити.

Я люблю гарні тіла. Вова молодий, спортивний, підкачаний, щодня ходить на тренування. Він ще й книжки читає. Розумні. І з ним цікаво. І у нього величезний член. Ні, я з ним не спала. Обмежилися петтингом на лавці. Бідолаха вже не знає, що б придумати, щоб мене трахнути. І з ним, мабуть, добре в ліжку. От тільки не хочеться  мені – хоч вбий.

 

Знаєте що? Вова скупий. Захланна жмотіна. От буде стояти і думати, де дешевше купити, де у нього друзі стоять на вході на дискотеку, щоб не платити. І не бідне воно. Ну, таке захланне!

 

А мене аж пре його злити. Починала я з «так солоденького хочеться» — бідака скрипів зубами, але купував мені півкіло вафельок в глазурі з арахісом. Або нектарин. То ще й воду треба купити, щоб помити на вулиці. Бідний Вова – куди б ми не йшли – член у нього аж стирчить через штани і бажання трахатися бореться з захланністю.

 

От вчора на тій лавці (йти до нього в гості я відмовляюся категорично) лизалися, зажималися, ніби мені не трицятник на носі, а шіснадцять і більш мені нема де. Він сидить, а я стою навпроти між його ногами (не люблю холодних лавок). Лизалися-лизалися, далі пішли мої цицьки в хід – та, на, а шо мені? Мені приємно…  Я тим часом стогну, як сучка, гризу Вовине вухо і мучу в штанах його гігантського члена (підлітки, блін)… бачу, що ще трохи, і домучу, що матиму липкі руки… Вова вже не то шо просить, а молить «паєхалі ка мне…» і, знаєте – ну нема у мене суттєвої причини відказати, окрім того, що не люблю я захланних…

Шупочу йому : «нє праблєма паєхать… паєдем… завтра … я чємодан шмоток прівєзла, адеть некуда… вот завтра наряжусь красіва, пайдьом в рестаран, абещаю  — трусов не  надєвать… випьєм чево- нибудь… расслабимся, потом к тебе паєдем… ти дньом наперед сам мне бельішко кружевноє купішь… какоє захочешь… а я свяжу тебе рукі  і долго буду тебя мучить губкамі і язиком… паіграю сама с собой у тебя на глазах…»

Спочатку у Вові перемагає чоловіче: «нєт, я сам тебя свяжу… і сам всьо сделаю… » І тут так: «а в рестаранє кто платить будет? і с какой радості мне на бєльйо тратітся?»

Я відсуваюся від нього, беру за плечі і дивлюся в очі, як баран на нові ворота… тіпа – шо за вапрос? А він мені «Ти платішь?» Не проблема, кажу, але тоді таки я тебе зв*язую, а не ти мене…

« а што бєз етава нікак?» ні, кажу, прелюдія має бути… а прелюдія це не тіко довго цілуватися… і , до речі, пішли вже холодно, я в цицьки змерзла і всьо…

 

Йдемо. Мене на ржаку тягне. Вова сопе… то куди підемо, перепитую… і тут його зірвало…. А він же не думав, шо я така расчьотліва, і він мені не лох якийсь, шоб по ресторанах мене водити і дорогі труси мені купувати… і це тіко бляді за похід в ресторан віддаються…

Бляді, кажу,толкові бляді, тобі за похід в ресторан не то шо не дадуть, а навіть не покажуть… і чо ти так? – я ж кажу – давай я сама заплачу…

Вова чуть не плаче… дойшли ми до метро. Все, кажу – далі , як я бачу – різні шляхи з тобою у нас – шмигнула у натовп і у вагон! І довольна, аж пре мене! (не судіть – кожен дроче, так як хоче…)

У Вови є гроші. Він, до речі добре заробляє, і живе сам окремо від батьків. (То я шось раніше не зрозуміла.) Просто у нього на морді написано – любитель халяви. Я шо кабака дорогого не бачила,чи мені його треба?

 

Думала – все. Не позвонить. Воно таке припонтоване.  І хоче показати, що хоч він на 5 років молодший – він розумний і крутий.

Нє, блін! Вже через годину. Тай звони собі…

А зранку у мене – теппература і соплі річкою… в обід я таки відповіла на його дзвінок. Думала буде сердитися чи навіть хамитиме – а нє! То коли в ресторан йдемо, питає. Не хочу в ресторан, кажу, хвора. Від провідин його вімовилася. А потім цей дурний Вова питає мене людським голосом: для чого ти мною і моїми почуттями граєшся?  Аж жалко стало…

***

Позавчора від Демона прийшла смска : «Приежай скорее. Соскучился».

Я сиджу на підвіконні, як кішка, яку саму залишили вдома. Вперто лишаю курити і по котячи вислідковую голубів на сусідніх дахах. Ображатися нема чого – я сама себе залишила вдома.

 

Свєтка моя потихеньку скачується в дурку. У неї там якась серйозна болячка. Вона не хоче ні з ким говорити. І зі мною теж. Якщо я лізтиму нахрапом – ми посваримося – і мені доведеться збирати манатки. З одного боку я не боюся збирати манатки. Десь пристроюся – хоч і на вокзалі пару ночей – я дівка не капризна, але не хочеться щоб потім, коли все пройде, між нами залишилося те, що я через неї ночувала на вокзалі. Але якщо далі буде так, як є – я таки зберу манатки – не хочеться щоб через мою надмірну присутність у неї виникала на мене алергія.

 

Вчора був дуже прикольний день. Зранку я з*їздила в Лавру, гуляла і годувала горобців… попасти на якусь службу не вийшло. Чи то я так шукала? Гарно там… подивилася на скіфське золото і Білокур (це у мене обов»язкова програма) тай додому приїхала…

 

Коли мені нудно – я лазю на сайт знайомств. Знайомлюся швидко і просто – і одразу йду на побачення. За усю історію таких походеньок, з усієї армії дебілів з якими я пила каву,  мені таки трапилося кілька прикольних , та навіть дуже хороших людей.

 

От із цим тіпом зізвонилася. На фото його було дуже погано видно. Але він розумний, дотепний, високий. Короче, і це мені, виявилося, не головне. От буває, коли все ніби добре, а тебе аж верне від людини. От так і цього разу. Чи то що картавих не люблю? Він мене і на гідропарк, і мохітами, і шашликами, і на корабель тягне. З годину я поморозилася, придумала якусь хирню, та й чкурнула. Схоже, до нього дійшло, що я чкурнула…

 

але ж не додому мені було линяти… що я дурно наряжалась? О, недавно зі мною гарний хлопець Вова в метро познайомився… визвонюю я цього Вову і забиваю стрєлку на Майдані… Вова гарний і молодий, але якийсь дурнуватий…. Знаєте, який вигляд має людина, якій ви дуже подобаєтеся, а вона вам ніби тоже, але не сильно… до лампочка вона вам, короче… от такий вигляд має Вова… а ще Вова про себе харошого мнєнія, і трохи при понтах, хоча я думаю, що хлопцям, які живуть з батьками і мало заробляють краще бути простими і без виїбонів…

 

Але мені було весело! На мені була біла блузочка і спідниця біла і прозора , і вона волочилася по землі і ми бовталися в фонтанах і верещали і ті лахи трохи поприлипали і все було мені файно… врешті Вові стало йти додому(мама звонить),  ми домовилися на завтра на пляж і розійшлися.

 

 

О, заскакую в вагон метро! Мені одразу поступаються місцем – троє молодих підвипивших музикантів, я щебечу з ними на весь вагон, ми гиржимо, швидко переходимо на українську.

Кажу – раз ви музиканти – поїхали щось моїй Свєтці заспіваєте – бо у мене  там така подруга є в глибокій дипресії… хлопці – тільки з радістю!

 

Приїхали – гітару настроїли і  гайда під вікном серинади співати – все бабське населення общаги з вікон повисувалося- хлопці таки вміють співати – одні гиржать, шушукаються, інші слухають з насолодою – тіпа – і мені б хто отак….  – а ота – точно й  соплі підтирає… Товста баба Ліда теж висунулася в вікно і після душу мокрі короткі нахімічені коски розчісує…. І все допитується «то я так і не поняла – кому співають…» «ну, бабо, точно ж не вам» — каже їй сусідка зверху.

 

 

До Свєтки доходить, шо це їй концерт – вона виходить і ми всі разом йдемо пити пиво… В ході пива виясняється ПРІКОЛІЩЕ – у мене з цими музикантами є спільні знайомі!!! Хай йому грець!!!

 

Сьогодні я півдня куняю в архіві- далося взнаки нічне пиво, ще й ця спека – мізки пливуть… запрацювалося десь після третьої кави…

 

Звонить Вова – то йдемо на пляж? Добре, кажу, тим більше вже з архіву повернулася. Купальника немає… у кишені залишилося 200 грн. анахуймамі– купую за 130. Ще й такий гарний вибрала!!!

 

Звоню тому Вові – кажу – Ти ж мєня встрєть на Гідропаркє… а воно мені : да мне возвращаться минут 20 – не надо било опаздивать.   Я раскажу куда іти – прієжай, я с друзьямі. – ні, кажу зустрінь мене, бо не приїду… А Вова свої – ну брось, далеко мне, я тебе раскажу…. Добре, кажу, позвоню… а сама вже розвертаюся і йду додому. Краще я ще до дисеру подивлюся… Вова ще  звонив, але я й трубку не брала… кавалєр, бля…

 

Випадкове знайомство. Ми сіли випити кави.

-Бачиш яка у мене футболка?

На футболці написано «я живу на свої землі». Чорна  із тризубом. І ще якісь прикраси – типу кісток.

Гарний сильний вродливий чемний чоловік 1,5 години говорив мені що треба різать жидів і москалів. Мені було млосно і я не сперечалася. Двічі спробувала відкрити рота – але він з таким притиском сказав  «ти мене не слухаєш», що я вирішила – краще мовчки послухати і піти.

Він говорив багато справедливого. Мабуть – все. Історія України надто кривава і нечесна до цього на дивовижу вцілілого народу. Нації. Але я хотіла встати і піти чимшвидше… так і зробила. Зблідла. Нудило.

***

Моя націоналістична історія складна. Я досі не пройшла шляху усвідомлення свого ставлення до своєї нації. Від фанатичного захоплення і національно-патріотичної готовності – хоч на смерть заради України, і до Кулішівського прИзріння (добре Пантелеймону – на старість з розуму зійшов – на тому і списали) з Потебнівським вигуком зневіри «ну не нація а етнографічний матеріал!!! »  Від щирого дитячого християнства до язичницького рунвірівства(та хто вони мені такі ті святі обрізані хламидники з Палестини і Риму? Чи вони хоч чули про нас? Своїх богів маємо!)… до атеїзму … від «Бога немає, але вірити в нього треба» до  «Я наніч читаю «Отченаш» і пішли всі….»

Чим більше я борсаюся в Історії України і релігійній приналежності, тим більше, наче безнадійно, як в мокрій скуйовдженій рибальській сітці, заплутуюся…

Коли наш істфаківський сенсей Степан читав нам лекції про козацтво – я плакала… прямо в аудиторії. І дуже хотіла жити як Степан – бути ярою націоналісткою, не брати хабарів за екзамени і бути світлом… І завжди з такою рівною спиною ходити… З його легкої руки і в науку пішла. І так ніби і мало бути.

І до коліна мене ніхто не ламав.

Тільки щось в моєму націоналізмі не так.

По-перше – бо він вже – український. Українець сам-по-собі не агресивний. І його націоналізм – швидше реакція ( і то добре запізніла) на всі свої кривди.

По друге – дуже важко любити ЦЮ країну. Бо вона – не лише лани і доли – а й люди… а люди, різні. (Та, бля, як всюди…)  ну,добре, чого мені хотіти від менталітету нації, яку з лихою безперервністю люто нищили … скільки там? Ага… останні 2000 років. Історія яку не можна читати без брому і історія, хоч страшною ціною, та перемоги (чи хоч тривалої?)

В моїй крові чудовий мікс української, російської, польської, подейкують, що й татарської і кабардинської…

Не знаю, по якій ознаці обирали прадіди коханих (етнічній, релігійній чи так – хто серцю милий…) але файно дякую – іншою би бути не хотіла…

От тільки – ХОЧУ ОДНЕ – мати чітку позицію (у націоналізмі, чорт забирай чи то просто смердячій політиці) щоб одного разу невизначеність не похитнула мого патріотизму. Бо це – найстрашніше.

 

Я не поважаю керівництво своєї країни. Мене жахає рівень бидлотства серед українців, їх зажерливість і індивідуалізм. Їх бідність і неохайність.

І Я у цьому всьому НЕ права. (он кричать же сусіди-браття з півночі «Рассєя-мать!!!» в п*яному угарі і їм до дупи, яка вона – люблять її п*яну…  ) от чого я так не можу?

Не хочу і не можу… і давно не вступаю в розмови про політику… не тому що не маю, чи не знаю що сказати … і навіть не тому, що вважаю себе вищою за це ( ну про  що ви патякаєте з повним ротом вареників і мудрим виглядом?– ви ж всеодно не знаєте, хто вами керує, і навіть не усвідомлюєте, як це відбувається!)

Ні. Не тому. Не хочу. Нудко. Як пороблено.

І мабуть не буду. Я лише хочу дописати свою дисертацію. Про українські університети. І я досі хочу читати такі лекції, як Степан. Господи, допоможи.

 

****

 

 

Він говорив багато справедливого. Мабуть – все. Історія України надто кривава і нечесна до цього на дивовижу вцілілого народу. Нації. Але я хотіла встати і піти чимшвидше… так і зробила. Зблідла. Нудило.

Моє щастя – я жінка. В своїй аполітичності маю божественне виправдання:

—          Вбивати ворогів? А ти чув як плаче голодна дитина? Має значення, хто вона етнічно?

 

 

 

ще один анекдот…

**сидить гуцул на могилі і плаче побивається: — сину мій любий, сину мій коханий! та я ж тебе з дитяточка ростив-годував! ночей недосипав!!! та я ж тебе сину як  сонечко любив!!! я ж тебе вчитися до города відправив, а мені приїхав і  «здравствуйте, папа!!!»…**

 

в Києві спека просто нестерпна. Свєтка моя захворіла.

Напарило… схоже зараз буде гроза…

 

Хочу дописати дисер, хочу в село хоч на три дні, з малою погратися і на рибу з нею і нашим дідусьом сходити…

хочу нічого більше не хотіти…

Привіт! Я знову в Києві. Марусі з першого вересня в школу. Їздити по своїх справах буде важко, тому зараз у мене останні золоті деньочки, коли можна спокійно працювати.

 

Постійно згадую Карпати. Нагадую і в тихушку ржу з почутих там анекдотів про москалів.

 

**Захотів художник з Арбату в Карпати поїхати, гори малювати. Звонить знайомому українському художнику і каже: так хачю в Карпати  паєхать, гаварят  гори у вас там красівиє. Но баюсь – наших там не любят. Ти би мне не нашьол местечко, шоб спокйно рисовать можна било?

Ну український художник каже – без пролем – приїзди. Привіз його в гори, до знайомого діда наполонину. Москаль в захопленні. Малює собі. День, два, тиждень… закінчилися сигарети. От він і питає в діда – Дєдушка, а у тебя єсть сігарєти? – є, сину махорка.- нєт, не могу, а сігарєти с фільтром? – та немає ж.  – а у вас магазин єсть?- та є. – а далєко? – як в девять ранку вийдеш, то в три дня будеш на місці. – ой, пойду, куріть охота. – йди, сину, но я тобі цидулу напишу, шоб ти знав, шо казати, шоб наші  тебе не набили.

Пішов художник. Дід йому цидулу написав. До обіду добрався до магазину, заходить, виймає цидулу і читає «слава Йсу». Продавщия відповідає «навіки слава».

Він далі по складах « у вас си-га-ре-ти з фільтром є?» «немає» читає далі з цидули  «А ш-ля-к би йо-го тра-фив, так і знав…» **

 

 

Взагалі-то анекдотів про москалів там  багато знають. Вони смішні  і часто з чорним гумором. Але місцеві, особливо чим молодші, нічого не мають проти російських тристів. Для них – вони одні з найсплатоспроможніших клієнтів.  Старе покоління, котре ще пам*ятає, як хлопців з лісу НКВЕДисти розстріляних притягали і кидали, щоб родичі приходили впізнавати – щоб одразу ж тих родичів і забрати – звісно має свою думку … але  для більшості то вже лише напівлегендарне минуле… жахіття минулого віку… далеке і несправжнє, як кіно…

 

 

Працюю.Спека на грані божевілля. Вдень навіть читати нормально не можу – просто не сприймаю. На третій день ніби якось втягнулася, встала раніше… добре і спокійно працюється. Чекаю зараз в бібліотеці замовлення, вирішила заміточку написати.

 

Я зараз, як ніколи, в гармонії з собою.  Дуже боюся дзвінка Демона. Рано чи пізно, він всеодно подзвонить. А у мене на нього реакція неадекватна. Як себе не налаштовую трубку не брати, коли побачу на дисплеї ім*я мене легко може переклинити. І піде коту під хвіст увесь мій внутрішній автотренінг. Боюся. Борюся зі стахом і з собою. Має ж вийти.