Осінь же така, що збожеволіти від краси! Домовилися з М. про фотосесію. Вирядилася «в італійку». Плащ, як у Моніки Белуччі в «Танго серця» і… пішли старими маршрутами.
Діла не було.
-Ти без емоцій – каже М. – це нічого. Пустота. Грати ти не вмієш. А пам’ятаєш…
— Та пам’ятаю я колишні вдалі фотосесії. А зараз не можу…
Де ті сили взяти, коли тиждень безвихідно вдома зі статтями, гормони закінчилися, нові мені ще не підібрали і мене плющило від самотності тиждень, бо «коханий» звонив щогодини а доїхати так і не зміг. Де взяти емоцій? Мені тільки сьогодні боліти без таблеток в сонячному сплетінні перетало, а від прогулянки з М. горло попустило, і я говорю, а я не стогну. Мені добре. Дуже добре без емоцій.
Плетемося по Довгій. Тут колись йшли один в один особняки. Колись.
Стояли багаті будинки, з вікон відкривався вид на каньйон, тут, мабуть, слухали музику з дорогущих патіфонів і берегли китайську порцеляну. Пили з неї чай… тепер тут недореставровані руїни, майстерні художників і затишшя. Як не роздеребанили?
З-поміж воріт, є одні, дуже гарні, дерев’яні, ковані, у внутрішній двір.
— Ризикнемо?- питає М.
Відкриаваємо двері…
Я захотіла закричати від …
Подвір’я на терасі над каньйоном з маленькою чистою травою (не газонною – спориш!!!) і будинок старезний, як світ, і дерев’яна веранда, обдерта штукатурка і збережена ліпнина , і древній безсмертний стілець на ганку…
Тут живе художник. Він старий сивий і у нього немає ноги. Він сидить на ганку і спокійно киває на наше прохання пофотографувати. Він зболений і змучений. Біля нього грається маленький онук. На чистій траві.
(власне, це все — і ми з М. теж — то вже минуле, з майбутніх спогадів цього онука. затуманених, як сон, про діда художника, який колись жив у цім дворі… ми вже з майбутнього минулого. тому такого безметежного… )
Нижче будинку кам’яні тераси зі старезними мурами, покриті червоним палаючим плющем… де-не-де троянди – такі приречені у осінньому ранку, не розкішні, а осінні… і виноград – і панорама на каньйон!!!! І синє небо !!! Синє!!! Лазурове!!!
І я німію від цього всього. Тут нічого не мінялося 1000 років. Тут не буде мати значення, яка влада, яке століття, які грошові банкноти. Це чисте подвір’я буде таким завжди, поки живий цей художник. І його душа берегтиме цей куточок і після…
Я колись в дитинстві бачила щось подібне у італійських чи французьких фільмах. Коли в руїнах, не захламлених сучасністю живуть люди, яким нема діла до світу…
Я уявляю, який тут захід сонця… тут треба сидіти закутаною в хутро, разом з Ним, на одній з терас, під муром і пити тепле вино, поки туман поглинає каньйон, говорити про життя, і курити цигарки без ароматизатору, і нюхати виноград і тулитися, щоб грітися, і встати і піти до заходу сонця, коли воно саме сідатиме…
І музика у цім дворі недоречна. будь-яка. Бо тут мелодія вічності і тиші…
Я мушу привести Демона сюди. Бо не переживу. Бо ми вже рік не проводили час разом більше, ніж годину (ні, приходив якось серед глупої ночі з вином. Просиділи до ранку. 3 години.)
Бо ми не бачилися тиждень і домовилися провести на цих вихідних вечір разом. І якщо не цього разу – то більше ніколи. І я більше не витримаю. І мені зараз не до того, щоб терпіти.
бо я не хочу сюди ні з ким крім нього, бо інші не зрозуміють, бо тут можна бути на вулиці і разом.
Я ледве змушую себе вийти з двору. М. щось говорить з художником. Зичить йому здоров’я і ми йдемо.
І я до вечора чекаю дзвінка.
Що мені? – написати, подзвонити і нагадати, що ми домовлялися про побачення. Але навіщо мені побачення, про яке він забув. Він дзвонить пізно. Порізав ногу. Їде з травмпункту. Ходити може, але важко. Мене починає нудити. Я розповідаю про художника – нічого, каже, колись ще підемо.
Ні, кажу я, не підемо, бо ти і зараз ходити можеш. Але ти ж не візьмеш завтра таксі і не приїдеш до мене. Просто так. Не трахатися і не гуляти. А посидіти разом, фільм подивитися.
— Я і зараз міг би приїхати, але…
— але не приїдеш. І завтра не приїдеш…
— не роби з цього трагедію.
— не буду.
— У тебе зовсім розхитані нерви.
— А чого б їм не розхитатися?
— Золотце моє… не злись. Кицюня, я перезвоню. Не злись. Бо ми вже не встигаємо миритися і сваритися. Я перезвоню. Пашкандибав я…ну посміхнися. Отак.
Я зійду з розуму, якщо не кину його. Я все бачу, як на долоні, але мені як пороблено. І не треба багато – просто не брати трубку. Не брати трубку, не брати трубку… друга пачка цигарок на балконі… не брати трубку… не брати трубку…
І що то дасть. Набрехати, що у мене інші стосунки, що мені треба піти? Він же через тиждень дізнається правду, припреться додому, піймає мене на вулиці чи в універі, згвалтує і зацілує і я голоситиму, гризтиму нігті, але віддамся йому і він до крові попрокушує мені губи а я навіть не відчую…