— Візьму кірпіч і як йоообну йому по лобовому склі!!! — от гарно буде! кругом гарно буде! і файно!
Вопщєм, мій колишній чоловік взявся ремонтувати капці. і не тіко сам, а з свою жоною разом. ходять в ремонт через день. вже, мабуть усім сусідам, друзям і кумам капці поремонтували. Спитаєте, а мені який хир? та був би ніякий, якби майстерня ремонту чобіт не була у моєму під’їзді.
на все стотисячне місто їм саме тут підійшло капці шити, і це ще й їдуть сюди з передмістя. ну не слабі, нє?
Мало того, шо вони свою малу записали у ту ж саму школу, що й Маруся, і тепер ми вранці щодня бачимося — але то я ще розуміла — школа хороша, може вони саме сюди хотіли. но з капцями — то вже перебор. майстерні такі ж на кожному кроці.
я спочатку якось акуратно колишньому — мол — слухай, хай твоя паньматка (шоб ви собі знали — вона колишня попадя) до мене в двір не ходить. не помогло.
я ще раз — ті самі слова, лишень додала, що наступного разу кісоньки їй вирву. хоча, нашо я так грозила — і сама не знаю — я то їй наваляти можу — вона мені до пупця, ще й розкоровіла після трьох пологів, але як подумаю, як то воно з боку — квецятися у багнюці з попадьою людям на сміх — нє, не царське це діло….
і шо — не помагає — як ходили так і ходять. правда, паньматка мене як побачить здалеку, то до машини не йде а біжить, видно все таки не хоче перевіряти на скільки моїх нервів хватить… але ж і ходити не перестає.
і сьодні — на! знов колишній у ремонт суне. вперше в житті, я взяла Марусю за руку і не дозволила їм поспілкуватися. Мала витріщила не мене очі — я ж ніколи на татка нічого поганого не казала, а це шиплю — йди зі мною і зупинятися не думай. В квартирі мала розревілась.
Шкода. Дуже. в чому воно, серденько, винне? і так росте без батьківської ласки, а тут і поговорити не дала.
Але. я мушу боронити свої кола. (моя звихнутість на Забужко тут ні до чого — це у кожної людини, котрій слова «власна гідність» не пустодзвін).
це моя територія. я закрила очі на все, на що можна було закрити. але всьому є межі. не треба.
біда в тому, що говорити там нема з ким. якщо людина не розуміє елементарного, пояснювати — марна річ.
я почала виношувати коварні плани. УУУууууу!!!! може попадю болотом закидати — а шо — не кримінал, а настрій зіпсує. мона скло в машині побити. хуй хто шо докаже — скажу — самі побили і на мене пруть — йобнуті вони. а в дворі у нас темно — хто шо бачити має? ну, да, тож не по царськи.
мона ще так — як вона одна буде, підскочити, обійняти, за цицьку потиснути, і веселенько у вушко :»шо кицюня, жити без мене не можеш? ух, яка ти!» і ще за піську щипнути. заржати і піти. думаю, капці вона б сюди більше не носила. варіант безпрограшний, тільки…. а шо тільки? а як варіант…
Злила плани Светці а вона каже — дура ти йобнута. солі ти їм на хвіст насипеш. не звертай уваги. хай не тішаться. ага! не звертай!!! не звертається мені якось…
якшо чесно — гидко це все. поки що думаю, не пускати Марусю на зустрічі. Нехай пообіцяє сюди більше не ходити і буде все добре.
тільки шо тут доброго? не буває з гімна меду, та й усе…