хороше
Тиждень тому підігнала всі справи і приїхала до столиці. Познаходила купу цікавинних матеріалів по дисертації, столиця пестила мене неочікуваними зустрічами і неймовірними знайомствами. Шкала виміру позитивних емоцій застаріла – мене плющило від позитиву.
Моя Свєтка завела кавалєра, а так як у неї лише одна кімната, то я вирішила пожити цього разу у далекої родички. Хоча з Светкою ми бачилися мало не щодня.
Отже, я квартирую у такої собі інтелігентної бабусі, з професорської родини. Скільки її пам’ятаю, вона була з пристойним макіяжем, манікюром, харчувалася по програмі здорового способу життя, ніколи не брала поганого до голови, завше була в чудовому гуморі, відвідувала художні виставки, театральні вистави і курси по органічному землеробству, практичне значення яких зводяться до вирощування кількох редисок у кадушці на балконі.
А ще вона матюкається. Ніколи в життя я не чула таких інтелігентних матюків. Вони у неї, як музика. Вона вимовляє їх не змінюючи виразу обличчя в залежності від емоційності фрази. Так, ніби каже щось типу – «о, ця троянда така красива.»
Ось вам приклад(читати дуже повільно, на одеський манер): «Ви ж понимаєтє, деточька, я уже привыкла подавать к чаю сушонные персики. Дочка с зятем так любят. И вот пришла я покупать эти самые персики, а в магазине их в новой фасовке выставили. Ну я как посмотрела на эту новую фасовку – обикновенная хуйня.»
Єлізавєта Станіславовна безмежно гостинна і коли починає сміятися – у неї можна закохатися. Хоча їй скоро 70. Але до неї щороку приїздить з Латвії колишній коханець і водить її «по ресторанам». Полковник у відставці. Він старший від неї. Єлизаветта Станіславівна любить не багато, але хорошого коньяку.
Її квартира завалена родинними речами, котрі давно стали антикваріатом. Каву вона готує дуже хорошу.
В такій обстановці (пропущу текст про її двох розкішних вгодованих розпещених коханих котів, шерсть від яких рівномірно вкриває підлогу, дивани і весь її музейний вжиток – явище, котре дратує лише перші два дні) в цій обстановці повної гармонії зі світом і собою, я думала, що доб*ю дисер за місяць.
не хороше
Чотири дні тому я мусила спішно покидати столицю, і ревучи в кулак валити додому. Мама, моя мама яка вічно всюди спішить і летить, послизнулася на подвір*ї, впала, розбила голову. Має струс, сильний забій, кровилив у мозок і гематому. Перші дні вона майже не говорила, не відкривала очі. На голові, де рана, волосся вибрите.
У мене враження, що я живу у лікарні вже рік.
Вперше я зайшла до палати і побачила лише руку з-під ковдри. Мама була накрита з головою – бо не може витримувати світла. Мені таке, ніби з того моменту, коли я побачила ту її схудлу бліду руку з рожевим катетером на вені і капельницьою — пройшла вічність.
Я вже знаю, хто з медсестер у відділенні відповідальний, а кого краще і не просити, у яких аптеках не території лікарні немає черги, знаю біографії усіх співмешканок-бабусь по палаті. Знаю, що з НЕЮ все буде добре. Знаю, що не можу забрати хоч часточку ЇЇ болю на себе, але коли ВОНА спить і я притискаю ЇЇ руку до своїх губ – я знаю, що раз спить – то не боляче. Я знаю все, крім того, чи варто жити у такій країні. Наша система медицини мене шокує. Психолог, до якої я ще раніше ходила, попросила мене не вживати слово «вбиває». Але воно ж бо краще підходить замість «шокує».
Ще й на роботі, куди я звикла в наглу не ходити, почали цікавитися доки то так має бути. А доки треба. Мені. Най ся йдуть до дупи.
Маруся ходить в школу в селі. Аби мені Мама одужала. Їй вже краще. А дисер якось напишу.
Дивіться під ноги.