Фе, бридота. Закисла я останнім часом. Плаксива зробилася. Забула, чого живу, чого мені треба. Власне, останнього я досі не знаю.
Місяць мене вигризала з середини чисто така бабська самотність. Ну, да! Класика: Засинати б і прокидатися з ним, єдиним…. Не потрібна нікому… Жоден з чоловіків, які мені не байдужі, не бачить мене супутницею свого життя. І чого так? Що у мені не так? Сама бачу, що краща від інших, але що ж то таке в мені, що чоловіків відлякує? І на кий хир мені цей дисер? Ще рік-два, і якщо я дуже-дуже постараюся, і таки захищусь то буду … ну, от наприклад, такою ж неврастенічкою, як мій науковий….
А життя то проходить, і роки молоді… що у мене хорошого? Що у буднях моїх радісного? Скажу чесно, коли думати так, то тижні зо два, є готовий список на двадцять пунктів причин вскрити собі вени, або втопитися в чашці чаю.
Причому хреново на душі так, що до дурного не далеко.
*****************
А тут ще Король одружився. Втіхаря від мене. На тітці, на десятку од мене старшій. Нє, я навіть рада, що він не самотній, бо дуже вже він страшно переживав смерть дружини. І, хоча між нами зовсім нічого не було, втрата у моїх колах такого завидного холостяка оптимізму не додала.
*****************
Відчуваючи, що настрій мій — лиш вішатися, я подзвонила усім, хто мусить мене слухати в міру дружніх і родинних зі мною стосунків, і перед ким я сорому не маю (довіряю, очевидно я цим людям). Зіпсувавши настрій одним, посварившись з іншими і вивернувши печіння бідній Мамі, я сіла плакати далі.
Ввечері подзвонив Папа і сказав, що сестра моя дзвонила, жалілася на те, що сімейне життя її до печінок дістало. Чоловік і діти. Вона хоче свободи, хоче схуднути, піти на роботу і пожити для себе хоч тиждень… Власне, жити так, як я живу. Узагаливши, що він то в курсі, що ми баби пальнуті, але якщо дві дурні дівки, яких він мав щастя народити і виростити, не припинять тріпати нерви його жінці, а нашій по сумісництву, матері, він нам надере задниці старим дідовим ременем так, що зірки на сраці будуть.
Ременем мене в житті не били, але коли папа каже такі речі, то навіть я, 30 річна тітка, боюся Марусиного дідуся.
**********************
Мама приїхала до мене через три дні. Притягла торбу смакоти, яку можна їсти і мені (бо їсти мені тепер можна далеко не все). Сиділа на краєчку стільчика, і пила чай.
— А у нас що? У нас нічого. Все нормально ніби. Я ходжу сусідці уколи робити. Зовсім бабка Яня негодяща.
— Мам, так їй де останніх 15 років усе 90. Воно й не дивно…
— Да. Да. – хитає головою Мама.
— А що ще нового? – питаю я, щоб щось казати і не обговорювати того, що у мене дипресняк.
— Ну що там?… Анька Семенова народила. Така біда у людей. Дитина припинила розвиватися, викликали штучні пологи. Щоб легені розкрилися вкололи укол, який коштує тисячу доларів. Потім ще таких два. А дитя хоч і вижило, а не росте. Там Анька сама, як за гріш кінь, а після такого зовсім схудла. Звідки в людей такі гроші? І чоловік у тої Аньки такий, що його, кажуть, ще на весіллі вигнати було….Три місяці дитині – 2 кіло важить. І не посміхається…. Семениха приходила, дуже плакала… А Люська їй казала – той що, що не посміхається і не росте? Дурна ти, що плачеш. Он я як внуків хочу, а нема. Син з невісткою здорові, а діток нема. А ти те дитятко, хоч яке воно, а на ручки його взяти можеш, воно тепленьке, дихає…
Я відчуваю, що мої проблеми, як у Країні Чудес, зменшуються, і он, стоять уже зі своїм мітингом у куточку… Та ні – лежать мацьонькою купкою сміття… Мені уже й язик свербить сказати Мамі, що я передумала – не так мені погано. І дисертацію дописати реально – не буду я аспірантуру кидати… Але Мама продовжує:
— А Люськині Васька з Олькою обстежилися, здорові, а діток нема. До ворожки навіть ходили. Та їм сказала, що їм не судилося спільних дітей мати. То Люська Ольку свою невістку покликала і сказала: «Я хоч сина свого люблю, але ти така сама баба, як я. Дитина вам потрібна. Бо жити не буде чого. Тако Олю, аби дитина була, а від кого – не важно. Наше буде.»
— Мамо, щоб гонорова Люська таке невістці сказала? Не вірю. Вона ж її на дух не виносить… а тут, щоб порадила дитину нагуляти…
— Люська дуже набідилася в житті. І ціну життю знає. І правильно каже.
— А Олька що?
— Сказала, що тільки від Васьки хоче.
— Да. Діла.
Я ще раз хочу сказати, що дописати дисер і вийти заміж – така хуйня. Я за місяць справлюсь. Але Мама далі веде:
— А у Михайла Рудика жінка померла. А внучку ж Ірка їм лишила. Ірка п’є. Десь живе, не знати де і з ким. То поки Надька жива була, ще нічого. Вона все Михайла просила малу Ірці не віддавати, бо Ірка її в дітдом зразу сплавить. А ти ж знаєш, який Михайло. Він все життя пив, ганяв їх всіх кругом хати. Він же як селом йшов, то кури розліталися – до всіх матом кричав. А як мотоциклом їхав – то хоч в село не виходь. А тепер сам їсти варить, пере, грубки палить. Папа наш ходив на похорон. Каже, що така убогість там, що світ не бачив. І хто б подумав, що Михайло Рудик так віка доживатиме. Бабка Яня ходила малу заплітатищодня, бо ж до школи треба. А тепер захворіла бабка. Мабуть пострижуть малу.
*******************
…Коли я ще сама жила з батьками в селі, і наші міські родичі жалілися на проблеми, я думала завжди одне – прижайте в село, дорогенькі. На місяці два. І, повернетеся в своє місто щасливими людьми. От і зараз кажу сама собі: «Взяти б тебе, гламурну суку за крашені патли, втягти в чуні і куфайку, шоб ти, дура в 6 ранку худобу нагодувала, води наносила, гній тачкою вивезла… Подивилася, як йде Михайлова внучка по рідкому болоту до школи, де в класі двоє учнів вчаться.… І коли ти місяць на це дивитимешся, а потім повернешся в свою фешенебельну квартирку, з гарячою водою, італійською плиткою у ванній, афігенним ремонтом і йтимеш з малою на бальні танці…»
Да. Так все.
Ми не цінуємо того, що маємо. Ми не цінуємо того, що ці слова хтось сказав до нас, пізнавши усю їх суть. І хотів нас попередити. Ми не цінуємо зовсім нічого. У селі — чистої води і повіртя. У місті – комфорту. Ми ниємо, бо думаємо, що коли отримаємо те, чого не вистачає – нам більше ніколи не буде погано. Ми дуже дурні, що так думаємо. Ми тоді ще чогось захочемо. Або щось непередбачуване стане дуже потрібним. І ми будемо хотіти і нити.
Жити двічі не будемо. Нити страшний сором. Хотіти – варто, але не так, щоб все інше радості не давало. Просто живи і працюй. І бажане прийде саме. Доста бути простими. Як двері. Щоб бути щасливими, треба нічого не хотіти.
І важко сучасній людині нічого не хотіти. Важко. Навіть не можливо. Але такі моменти просвітлення треба собі влаштовувати. Як піст. Щоб потім відчути смак.
**************************
Вчора ввечері загубила гаманець. Розстроїлася. Одна радість – грошей там ні гривні не було. Тільки карточок шкода, ну і гаманець новий. Ходила, шукала. Ще й думала – навіщо хтось його порожній взяв? От народ! А прийшла додому – а в контактах хлопець один написав, що гаманця знайшов, очевидно мій, бо там читацький квиток з Вернадки. І зразу того гаманця мені приніс. Ми з Марусьою щиро тішилися, пригостили його цукерками. І довго говорили про те, які у нас в місті чемні і хороші люди живуть. В Україні.