Месяц: Июнь 2014

На дворі літо, вулички під вечір прекрасні. І Янгол їде до мене зі Львова з неодмінним сподіванням мене трахнути.

Значить, раз він уже приїздив. Але… не бачилися ми два роки. І сіли, а говорити нема про що. У нього монолог. У мене монолог. І кожному не цікаво. Інтиму я уникла дивом.

Попри те, що інтуїція мене не підводить, і я добре знаю, що коли не тягне до людини – то нічого хорошого з тих стосунків не буде. Але пам’ятаючи, що два роки тому нам було добре разом, я старалася з усіх сил. Дивлюсь на нього – бісить. А сама так лагідно: «Може чаю?»…

І от вихідні. І я кажу – приїжджай. А сама думаю: нафіга?

Відповідь є. Він добрий, хороший, гарно ставиться до моєї дитини. Забезпечений. А всі кажуть, що мені пора заміж…

Тиняюся вулицями. Додому не хочу. Два дні  свободи залишилося. Дзвоню Демону. Але що? Сказати йому: прихїдь, у нас буде остання ніч, ми кохатимемося і ридатимем одне у одного на плечі? (не плач, єщьо адна асталась ночь у нас с табой!)

Надія на те, що він сам виявить бажання побути разом розтала після слів «я у спортзал».

Залишалося тільки купити пряників і піти додому пити час (не чай).

І я подзвонила Тт. і ми всю ніч вешталися генделиками і старими вуличками, сміялися і курили. Слухали вуличних музикантів і поїхали спати.

Головне в тій ночі було слово не секс а спати.

Спати. Це таке дивне діло. У сні наші тіла були як пазл. Як не ляж – всяк зручно. Крізь сон я чула, як він вкриває мене ковдрою і торкається до спини : чи мені не холодно. Його доторки і обійми були такими легкими і природніми…. Я більше року не спала з чоловіками. Двохгодинні сеанси кохання з Демоном були лише денними.

Я забула, який це кайф – спати разом.

Дві ночі такого сонного ралаксу… Я собі подумала, що тепер я заспокоєнна, щаслива. Я напилася свободи, як могла. І попрощалася з нею, як зуміла.

Я навіть приготувала червону рибу і сіла зустрічати Янгола. Однак, чим ближче було до ночі, тим тривожніше робилося мені. Я відчувала – не зможу  з ним. І не змогла. Він, правда зміг. А я лежала як лялька з ганчір’я, і мовчки чекала, коли все закінчиться. І пішла спати на інший диван. Зранку Янгол мовчки зібрався і поїхав.

І зразу ж намалювався Демон. Зі словами «Як ти? Де ти? Я за тобою скучив!»

Я брехати не вмію. Взяла і написала йому, що так і так. Переспала за один тиждень з тьома Андріями. Мені мало б бути соромно, але так, як усіх вас звати однаково, то може на тому світі зарахують за одного.

А він мені – от дурне – хотів тобі клубнічки привезти. Той привези, відписую. хіба клубніка винна?

А сама  пішла в сауну і валялася там півдня. І такий мені був кайф, і так на все плювати… І так легко…

Я думала, що з Тт — то буде остання ніч свободи. А вона стала її першим світанком.

ніхто не змусить мене робити те, чого яне хочу. Ніхто не змусить жити з тим, кого я не люблю. І я не брехатиму коханій людині, бо «так буде краще». Я — це я. І я завжди буду собою.

***

Забирав мене з сауни Демон. Сідаю в машину і думаю – що то воно зараз буде? Мовчить.

— Та кажи вже.

—  Що тут скажеш? Сучка ти. Фарбована.

—  Стало лекше?

—  Ні.

—  То скажи ще якусь гидоту.

—  Та тобі то все як компліменти.

—  Ага.

—  Ти це зробила, мені на зло, чи просто захотілося?

Я дуже розморенна з сауни. Я б могла розказати, що я хотіла попрощатися зі свободою, а натомість вперше її отримала. Але мені ліньки. І я кажу:

— Киць, не знаю… Я не спеціально… просто так вийшло…

— Вийшло в неї… Горе ти горохове. А мені нащо це все розказала?

— А хіба не розказати було б гарно? Тепер у тебе є вибір. Ти сам можеш приймати рішення. Я не обдурюю тебе. Якщо ти скажеш, що це все немає значення – повір – я оціню. Якщо будеш казится… думаю,  мені теж буде приємно.

— Я нічого робити не збираюся. Я купив клубніки і хочу її зїсти з тобою. І все.

— Того я тебе й люблю. (підсовуюсь і кладу голову на його лікоть. Люблю так їздити. )

— Сучка ти. Але я б на твому місці зробив те саме. Життя одне. Час мине, ти постарієш, і нікому до тебе не буде діла, ніхто не захоче тебе. Поки ти молодий, поки тебе хочуть, поки кров горить – треба жити… Я і про себе говорю.

— Я чую це.

— Я тебе люблю.

— А я тебе…. Як дружина? Як малі?

— Нормально. Малий вчора таке витворив….

***

Швидше за все він помститься. Не спеціально. Не свідомо. Але вдарить. Дасть здачу. Але коли то ще буде…

У мене був ступор. Я не могла писати. За день до того, як у Києві було побоїще, я написала на одному зі своїх блогів, що все що відбувається в Києві – заради одного – забрати Крим і ще ще щось по ходу, як вийде. На замітку ту мою навіть уваги ніхто не звернув. Я навіть писала потім, що щаслива була помилитися. А коли через місяць все почало збуватися, я впала у ступор. Страшний, як сон. Наче падаєш в безконечний колодязь. Темрява, задуха, безконечне падіння. Щоб зрозуміти все, що відбувається багато не треба – уважно перечитати усю історію України. Заодно з Всесвітньою. Ще краще. Хто вміє читати – таке там побачить!!! Не рекомендую…

 

І мене заклинило, як перегрітий кулемет. От лише відпускати почало.

 

ТЕОРІЯ ВІЙНИ

Є десь в світі чувак, котрий не знає як мене звати і пам’ятатиме усе життя. А я з ним навіть не спала.

 

В квітні минулого року їздили ми з Демоном в подорож. У різних вагонах, правда. Бо він у відрядження з командою, а я як декабристка за ним (швидше як шльондра – щоб надати сенсу і романтичної краси його вечорам).  Тому й в іншому вагоні.

 

От їду я собі в купе, мірію, як то воно буде там – жарти чи що? То ж разом всю ніч спатимемо. Дві ночі… ох! Аж не дихається!

 

Навпроти чувак. Симпатичний. Зросту нижче середнього. Але пропорційний такий, підтягнутий, підкачаний, акуратний. І  без віку. Мило. Ще й «Мистецтво війни» того пальнутого китайського імператора читає. Слово поза слово… Розговорилися.

—         Цікава Вам ця книжка? – питаю.

—         Хм… а ви читали?

—         Не всю. Але тримати  в руках мусила – робота така.

—         Книжки тримати?

—         Ні. Історію вчити.

—         Історію – минуле — вчать для того, щоб майбутнє проектувати. Згодні? А ви б що змогли спроектувати? Можете передбачення зробити?

—         Я його давно зробила.

—         От як? Цікаво.

—         Але воно дуже… таке… не всім подобається… і я сама не впевнена, що воно правдиве.

—         Кажіть. Мені цікаво.

—         У людської спільноти, у соціуму, як і в людини є різні етапи, різні періоди життя.

—         Приймаю.

—         В житті соціуму є певна циклічність.

—         Є таке.

—         А ще соціум – це живий організм.

—         Хай буде.

—         І суспільству на різних етапах притаманна якась окрема емоція. Піднесення. Творчість. Дипресивність. Ми про це все знаємо. Так от. Так само як людина не може усе життя прожити без сварки, так людство не може без війни.

—         Продовжуйте…

—         Є країни, які вже сторіччями не воюють на своїх територіях. Є навіть такі, які і зовсім не воюють. Але нашій геополітичній спільноті притаманно воювати. Щонайменше двічі на сторіччя.

—         Хм… хочете сказати…

—         Я хочу помилитися… Наш соціальний організм не може без війни. Сварка не приносить людині радощів. А війна людству не приносить щастя. Але і одне і друге інакше не можуть. Я боюся. Я боюся, що надто давно не було війни. І гени спрацюють. Знайдеться привід, політика, інтереси,придурки. Все знайдеться заради того, щоб ми зняли у війні своє емоційне соціальне напруження. І в той момент, коли кожен з нас лементуватиме про мир і малюватиме собі на лобі пацифіка, кожен з нас підсвідомо – не свідомо ж!!! – Боже збав!!! – робитиме усе, щоб пришвидшити той вибух…

—         Теорія чудова. Не підкопаєшся. Але на сьогодні… Людство не дозволить. Війни не вигідні. Війни давно перейшли в сферу економіки… Не думаю, що сьогодні хтось наважиться взяти зброю до рук…

—         Та дав би Бог… — сказала я. – Хай би я помилилася.

 

***

 

Думаю, той чувак тепер мене згадує.

 

І так, любі мої, шоу продовжується.

 

 

Революція відгриміла, в Києві люди після 9-ї вечора стараються вулицею не ходити, бо швалі повно, кажуть випущених Яником зеків купа, мене посеред білого дня в метро якийсь псих мало не побив…

 

Свята Небесна Сотня дивится з небес на бардак, а я досі і як завжди сподіваюся, що все буде добре.

 

Революція відгриміла і мій Демон перетворився з героя на звичного мачо-распіздяя, я вже й звикла, чого мені дивуватися.

 

Є хороша новина я навчилася жити в своє задоволення. Висипатися, смачно їсти, багато не працювати, тішитися сонечком, квітами, думати лише про хороше. Власне поки Марусю в школу, з школи, по гуртках і репетиторствах, ще сама на треніровку і спати пора.

 

Дисер пишу як мокре горить… Ще трохи і йому жаба цицьки дасть… Я роздумала працювати. Бачу, що найкраще у мене виходить бути музою. Робота якраз для мене. Хочу ніде не робити, засную свій фонд по реставрації памяток палацово-паркового мистецтва і тішитимуся собі все життя. І ще заради кайфу читатиму лекції з історії України. Може навіть безкоштовно. Житиму, вдосконалюватимуся і книжки писатиму. Може ще й робагатію. Але не про те)

 

В таку райську гармонію, як сніг на голову звалився мені Янгол із дзвінком і запитанням, чи я щосі вільна, бо він тут розлучається, і якшо шо, то знов на мені буде женитися.

 

Вау. (Раніше я б написала ВСРАТИСЯ, але моє богемне життя останнім часом позбавило мене звички матюкатися, тому напишу-но я собі щось типу…. Що ж таке написати…. Всратися таки найкраще підходить… )

 

І що?

Я думала, що цій історії кінець давним-давно. А тут такі викрутаси…

 

Я спочатку втілшилася. Щиро і радісно. Розказала всім, хто в курсі. Мама мені така – ну чого ти тішишся? Чекай ще. От розлучиться, житимете разом, тоді тішся.

Ага. Буду я чекати. А якщо він завтра якесь гімном мені утне, то мені що після завтра за позавчора потішится, бо на післязавтра причин для радощів буде мало.

 

Є хороша новина – радіємо і тишимося по ходу. Бо коли з карети стане гарбуз любуватися каретою … гм… не вийде.

 

 

***

 

Щоб помститися Демону за всі його погані вчинки
(у нього, власне, один поганий вчинок – він не хоче визнати, що кохає мене, і що ми маємо бути разом, а, да,  ще  один поганий вчинок — замість того щоб коритися усім моїм забаганкам і визнавати, що я богиня, він сам випендрюється і корчить із себе верховного бога)… ну от, щоб помститися Демону, не важливо за що – я йому буцім так невимушено і не спеціально про Янгола зляпнула, про те, що жених у мене вже є. Про Янгола, загалом, без подробиць Демон знав, і зрідка навіть випоминав мені позаторішні блядки.

 

Ціль такого мерзенного вчинку дуже проста – мені дуже захотілося, щоб Демон понервував і, в ідеалі – включився в боротьбу за мої руку і серце. Бо іншого способу мотивувати його я не знаю. Зваживши усі знання з психології про альфа самців я вирішила, що хід залізний.

 

Демон дивився на мене сумними очима, потім клав голову мені  на коліна і просив погладити і я вже думала, чим топити лодку далі. Ага, хочу в ліс на голу фото сесію. Побудеш моїм фотографом? А то! Завтра кицю!!! Завтра він повезе мене у своє заповітне місце, покаже, де любить дивитися на захід сонця, і я ніколи в житті цієї фото сесії не забуду…

 

Всратися було дуже культурним словом. Бо як передати свої емоції – другий день він везе мене язиком куди завгодно, але ще через годинку, бо зараз йому саме світ рятувати!!!

 

І знаєте що? Я не здамся! Я буду гнути своєї, доки не матиму те, чого хочу.

 

Скажете, навіщо мені цей придуркуватий демон, коли є буся моя – янгол?

 

Хоча б тому, що мій Демон – це моя свобода. Мій коханий (прибацаний псих, самодостатній козел і бовдур)  — він найкращий у світі чоловік, бо лише з ним я можу бути ВІЛЬНОЮ. Лише він любить свободу більше мене. І лише той,хто знає їй ціну, може дозволити коханій людині бути поряд і бути Вільною.

 

Кохання і турбота без пут. Хіба може тут бути вибір?