Як я розважалася

На дворі літо, вулички під вечір прекрасні. І Янгол їде до мене зі Львова з неодмінним сподіванням мене трахнути.

Значить, раз він уже приїздив. Але… не бачилися ми два роки. І сіли, а говорити нема про що. У нього монолог. У мене монолог. І кожному не цікаво. Інтиму я уникла дивом.

Попри те, що інтуїція мене не підводить, і я добре знаю, що коли не тягне до людини – то нічого хорошого з тих стосунків не буде. Але пам’ятаючи, що два роки тому нам було добре разом, я старалася з усіх сил. Дивлюсь на нього – бісить. А сама так лагідно: «Може чаю?»…

І от вихідні. І я кажу – приїжджай. А сама думаю: нафіга?

Відповідь є. Він добрий, хороший, гарно ставиться до моєї дитини. Забезпечений. А всі кажуть, що мені пора заміж…

Тиняюся вулицями. Додому не хочу. Два дні  свободи залишилося. Дзвоню Демону. Але що? Сказати йому: прихїдь, у нас буде остання ніч, ми кохатимемося і ридатимем одне у одного на плечі? (не плач, єщьо адна асталась ночь у нас с табой!)

Надія на те, що він сам виявить бажання побути разом розтала після слів «я у спортзал».

Залишалося тільки купити пряників і піти додому пити час (не чай).

І я подзвонила Тт. і ми всю ніч вешталися генделиками і старими вуличками, сміялися і курили. Слухали вуличних музикантів і поїхали спати.

Головне в тій ночі було слово не секс а спати.

Спати. Це таке дивне діло. У сні наші тіла були як пазл. Як не ляж – всяк зручно. Крізь сон я чула, як він вкриває мене ковдрою і торкається до спини : чи мені не холодно. Його доторки і обійми були такими легкими і природніми…. Я більше року не спала з чоловіками. Двохгодинні сеанси кохання з Демоном були лише денними.

Я забула, який це кайф – спати разом.

Дві ночі такого сонного ралаксу… Я собі подумала, що тепер я заспокоєнна, щаслива. Я напилася свободи, як могла. І попрощалася з нею, як зуміла.

Я навіть приготувала червону рибу і сіла зустрічати Янгола. Однак, чим ближче було до ночі, тим тривожніше робилося мені. Я відчувала – не зможу  з ним. І не змогла. Він, правда зміг. А я лежала як лялька з ганчір’я, і мовчки чекала, коли все закінчиться. І пішла спати на інший диван. Зранку Янгол мовчки зібрався і поїхав.

І зразу ж намалювався Демон. Зі словами «Як ти? Де ти? Я за тобою скучив!»

Я брехати не вмію. Взяла і написала йому, що так і так. Переспала за один тиждень з тьома Андріями. Мені мало б бути соромно, але так, як усіх вас звати однаково, то може на тому світі зарахують за одного.

А він мені – от дурне – хотів тобі клубнічки привезти. Той привези, відписую. хіба клубніка винна?

А сама  пішла в сауну і валялася там півдня. І такий мені був кайф, і так на все плювати… І так легко…

Я думала, що з Тт — то буде остання ніч свободи. А вона стала її першим світанком.

ніхто не змусить мене робити те, чого яне хочу. Ніхто не змусить жити з тим, кого я не люблю. І я не брехатиму коханій людині, бо «так буде краще». Я — це я. І я завжди буду собою.

***

Забирав мене з сауни Демон. Сідаю в машину і думаю – що то воно зараз буде? Мовчить.

— Та кажи вже.

—  Що тут скажеш? Сучка ти. Фарбована.

—  Стало лекше?

—  Ні.

—  То скажи ще якусь гидоту.

—  Та тобі то все як компліменти.

—  Ага.

—  Ти це зробила, мені на зло, чи просто захотілося?

Я дуже розморенна з сауни. Я б могла розказати, що я хотіла попрощатися зі свободою, а натомість вперше її отримала. Але мені ліньки. І я кажу:

— Киць, не знаю… Я не спеціально… просто так вийшло…

— Вийшло в неї… Горе ти горохове. А мені нащо це все розказала?

— А хіба не розказати було б гарно? Тепер у тебе є вибір. Ти сам можеш приймати рішення. Я не обдурюю тебе. Якщо ти скажеш, що це все немає значення – повір – я оціню. Якщо будеш казится… думаю,  мені теж буде приємно.

— Я нічого робити не збираюся. Я купив клубніки і хочу її зїсти з тобою. І все.

— Того я тебе й люблю. (підсовуюсь і кладу голову на його лікоть. Люблю так їздити. )

— Сучка ти. Але я б на твому місці зробив те саме. Життя одне. Час мине, ти постарієш, і нікому до тебе не буде діла, ніхто не захоче тебе. Поки ти молодий, поки тебе хочуть, поки кров горить – треба жити… Я і про себе говорю.

— Я чую це.

— Я тебе люблю.

— А я тебе…. Як дружина? Як малі?

— Нормально. Малий вчора таке витворив….

***

Швидше за все він помститься. Не спеціально. Не свідомо. Але вдарить. Дасть здачу. Але коли то ще буде…

теорія війни

У мене був ступор. Я не могла писати. За день до того, як у Києві було побоїще, я написала на одному зі своїх блогів, що все що відбувається в Києві – заради одного – забрати Крим і ще ще щось по ходу, як вийде. На замітку ту мою навіть уваги ніхто не звернув. Я навіть писала потім, що щаслива була помилитися. А коли через місяць все почало збуватися, я впала у ступор. Страшний, як сон. Наче падаєш в безконечний колодязь. Темрява, задуха, безконечне падіння. Щоб зрозуміти все, що відбувається багато не треба – уважно перечитати усю історію України. Заодно з Всесвітньою. Ще краще. Хто вміє читати – таке там побачить!!! Не рекомендую…

 

І мене заклинило, як перегрітий кулемет. От лише відпускати почало.

 

ТЕОРІЯ ВІЙНИ

Є десь в світі чувак, котрий не знає як мене звати і пам’ятатиме усе життя. А я з ним навіть не спала.

 

В квітні минулого року їздили ми з Демоном в подорож. У різних вагонах, правда. Бо він у відрядження з командою, а я як декабристка за ним (швидше як шльондра – щоб надати сенсу і романтичної краси його вечорам).  Тому й в іншому вагоні.

 

От їду я собі в купе, мірію, як то воно буде там – жарти чи що? То ж разом всю ніч спатимемо. Дві ночі… ох! Аж не дихається!

 

Навпроти чувак. Симпатичний. Зросту нижче середнього. Але пропорційний такий, підтягнутий, підкачаний, акуратний. І  без віку. Мило. Ще й «Мистецтво війни» того пальнутого китайського імператора читає. Слово поза слово… Розговорилися.

—         Цікава Вам ця книжка? – питаю.

—         Хм… а ви читали?

—         Не всю. Але тримати  в руках мусила – робота така.

—         Книжки тримати?

—         Ні. Історію вчити.

—         Історію – минуле — вчать для того, щоб майбутнє проектувати. Згодні? А ви б що змогли спроектувати? Можете передбачення зробити?

—         Я його давно зробила.

—         От як? Цікаво.

—         Але воно дуже… таке… не всім подобається… і я сама не впевнена, що воно правдиве.

—         Кажіть. Мені цікаво.

—         У людської спільноти, у соціуму, як і в людини є різні етапи, різні періоди життя.

—         Приймаю.

—         В житті соціуму є певна циклічність.

—         Є таке.

—         А ще соціум – це живий організм.

—         Хай буде.

—         І суспільству на різних етапах притаманна якась окрема емоція. Піднесення. Творчість. Дипресивність. Ми про це все знаємо. Так от. Так само як людина не може усе життя прожити без сварки, так людство не може без війни.

—         Продовжуйте…

—         Є країни, які вже сторіччями не воюють на своїх територіях. Є навіть такі, які і зовсім не воюють. Але нашій геополітичній спільноті притаманно воювати. Щонайменше двічі на сторіччя.

—         Хм… хочете сказати…

—         Я хочу помилитися… Наш соціальний організм не може без війни. Сварка не приносить людині радощів. А війна людству не приносить щастя. Але і одне і друге інакше не можуть. Я боюся. Я боюся, що надто давно не було війни. І гени спрацюють. Знайдеться привід, політика, інтереси,придурки. Все знайдеться заради того, щоб ми зняли у війні своє емоційне соціальне напруження. І в той момент, коли кожен з нас лементуватиме про мир і малюватиме собі на лобі пацифіка, кожен з нас підсвідомо – не свідомо ж!!! – Боже збав!!! – робитиме усе, щоб пришвидшити той вибух…

—         Теорія чудова. Не підкопаєшся. Але на сьогодні… Людство не дозволить. Війни не вигідні. Війни давно перейшли в сферу економіки… Не думаю, що сьогодні хтось наважиться взяти зброю до рук…

—         Та дав би Бог… — сказала я. – Хай би я помилилася.

 

***

 

Думаю, той чувак тепер мене згадує.

ШОУ ВАС ГО ОН

 

І так, любі мої, шоу продовжується.

 

 

Революція відгриміла, в Києві люди після 9-ї вечора стараються вулицею не ходити, бо швалі повно, кажуть випущених Яником зеків купа, мене посеред білого дня в метро якийсь псих мало не побив…

 

Свята Небесна Сотня дивится з небес на бардак, а я досі і як завжди сподіваюся, що все буде добре.

 

Революція відгриміла і мій Демон перетворився з героя на звичного мачо-распіздяя, я вже й звикла, чого мені дивуватися.

 

Є хороша новина я навчилася жити в своє задоволення. Висипатися, смачно їсти, багато не працювати, тішитися сонечком, квітами, думати лише про хороше. Власне поки Марусю в школу, з школи, по гуртках і репетиторствах, ще сама на треніровку і спати пора.

 

Дисер пишу як мокре горить… Ще трохи і йому жаба цицьки дасть… Я роздумала працювати. Бачу, що найкраще у мене виходить бути музою. Робота якраз для мене. Хочу ніде не робити, засную свій фонд по реставрації памяток палацово-паркового мистецтва і тішитимуся собі все життя. І ще заради кайфу читатиму лекції з історії України. Може навіть безкоштовно. Житиму, вдосконалюватимуся і книжки писатиму. Може ще й робагатію. Але не про те)

 

В таку райську гармонію, як сніг на голову звалився мені Янгол із дзвінком і запитанням, чи я щосі вільна, бо він тут розлучається, і якшо шо, то знов на мені буде женитися.

 

Вау. (Раніше я б написала ВСРАТИСЯ, але моє богемне життя останнім часом позбавило мене звички матюкатися, тому напишу-но я собі щось типу…. Що ж таке написати…. Всратися таки найкраще підходить… )

 

І що?

Я думала, що цій історії кінець давним-давно. А тут такі викрутаси…

 

Я спочатку втілшилася. Щиро і радісно. Розказала всім, хто в курсі. Мама мені така – ну чого ти тішишся? Чекай ще. От розлучиться, житимете разом, тоді тішся.

Ага. Буду я чекати. А якщо він завтра якесь гімном мені утне, то мені що після завтра за позавчора потішится, бо на післязавтра причин для радощів буде мало.

 

Є хороша новина – радіємо і тишимося по ходу. Бо коли з карети стане гарбуз любуватися каретою … гм… не вийде.

 

 

***

 

Щоб помститися Демону за всі його погані вчинки
(у нього, власне, один поганий вчинок – він не хоче визнати, що кохає мене, і що ми маємо бути разом, а, да,  ще  один поганий вчинок — замість того щоб коритися усім моїм забаганкам і визнавати, що я богиня, він сам випендрюється і корчить із себе верховного бога)… ну от, щоб помститися Демону, не важливо за що – я йому буцім так невимушено і не спеціально про Янгола зляпнула, про те, що жених у мене вже є. Про Янгола, загалом, без подробиць Демон знав, і зрідка навіть випоминав мені позаторішні блядки.

 

Ціль такого мерзенного вчинку дуже проста – мені дуже захотілося, щоб Демон понервував і, в ідеалі – включився в боротьбу за мої руку і серце. Бо іншого способу мотивувати його я не знаю. Зваживши усі знання з психології про альфа самців я вирішила, що хід залізний.

 

Демон дивився на мене сумними очима, потім клав голову мені  на коліна і просив погладити і я вже думала, чим топити лодку далі. Ага, хочу в ліс на голу фото сесію. Побудеш моїм фотографом? А то! Завтра кицю!!! Завтра він повезе мене у своє заповітне місце, покаже, де любить дивитися на захід сонця, і я ніколи в житті цієї фото сесії не забуду…

 

Всратися було дуже культурним словом. Бо як передати свої емоції – другий день він везе мене язиком куди завгодно, але ще через годинку, бо зараз йому саме світ рятувати!!!

 

І знаєте що? Я не здамся! Я буду гнути своєї, доки не матиму те, чого хочу.

 

Скажете, навіщо мені цей придуркуватий демон, коли є буся моя – янгол?

 

Хоча б тому, що мій Демон – це моя свобода. Мій коханий (прибацаний псих, самодостатній козел і бовдур)  — він найкращий у світі чоловік, бо лише з ним я можу бути ВІЛЬНОЮ. Лише він любить свободу більше мене. І лише той,хто знає їй ціну, може дозволити коханій людині бути поряд і бути Вільною.

 

Кохання і турбота без пут. Хіба може тут бути вибір?

 

Чистилище

Ще ніколи так не гордилася Українцями. Скільки віри і снаги у цьму народові, якщо вони перемогли у той час, коли було стільки сумнівів.

Мої Демон і Янгол тримали щити 20 дня. Янгол збрехав, що він у Львові, і скромно зізнався вчора, що «Ми з братом тільки повернулися додому. Не хотів тебе лякати.» Щасливий, піднесений, показово скромний.

А Демон в своєму стилі просто не брав трубку. Повернувся позавчора. З запалими очима. Його товариш загинув. Вчора привезли, поховали. Демон замкнувся в собі, дивиться спідлоба. Говорити не хоче. Але щось з’явилося у ньому таке… Ніби матеріалізувалося у  його скулах моє розуміння того, що я не даремно так люблю цього сукиного сина.

Я не злюся на нього. А коли залишаюся одна, закриваю очі і уявляю їх обох, там у вогні, разом плече до плеча….

 

 

кому это нужно?

От якби мені хтось сказав…

От дивіться, мені 30 років. У мне є дитина. Є своє житло. Я сама справляюся з усіма життєвими питаннями (гроші, ремонти, поїздки). У мене є коханець і суперовий секс. я гарно виглядаю і дуже собою задоволена. У мене є друзі. Живу так вже 5 років.

Скажіть, чому я впевнена, що мені треба чоловіка? топто, я не впевнена. а ще точніш, я думаю, що він мені на фіг не треба. Але я його постійно хочу. Постійно хочу, щоб у мене був чоловік. Хочу те, що мені не потрібне. Хтось знає, що з цим робити?

коли думаєш одне, а хочеш друге…

Контрасти.Терапія

Фе, бридота. Закисла я останнім часом. Плаксива зробилася. Забула, чого живу, чого мені треба. Власне, останнього я досі не знаю.

 

Місяць мене вигризала з середини чисто така бабська самотність. Ну, да! Класика: Засинати б і прокидатися з ним, єдиним…. Не потрібна нікому… Жоден з чоловіків, які мені не байдужі, не бачить мене супутницею свого життя. І чого так? Що у мені не так? Сама бачу, що краща від інших, але що ж то таке в мені, що чоловіків відлякує? І на кий хир мені цей дисер? Ще рік-два, і якщо я дуже-дуже постараюся, і таки захищусь то буду … ну, от наприклад, такою ж неврастенічкою, як мій науковий….

А життя то проходить, і роки молоді… що у мене хорошого? Що у буднях моїх радісного?  Скажу чесно, коли думати так, то тижні зо два, є готовий список на двадцять пунктів причин вскрити собі вени, або втопитися в чашці чаю.

Причому хреново на душі так, що до дурного не далеко.

 

*****************

А тут ще Король одружився. Втіхаря від мене. На тітці, на десятку од мене старшій. Нє, я навіть рада, що він не самотній, бо дуже вже він страшно переживав смерть дружини. І, хоча між нами зовсім нічого не було, втрата у моїх колах такого завидного холостяка оптимізму не додала.

*****************

Відчуваючи, що настрій мій — лиш вішатися, я подзвонила усім, хто мусить мене слухати в міру дружніх і родинних зі мною стосунків, і перед ким я сорому не маю (довіряю, очевидно я цим людям). Зіпсувавши настрій одним, посварившись з іншими і вивернувши печіння бідній Мамі, я сіла плакати далі.

 

Ввечері подзвонив Папа і сказав, що сестра моя дзвонила, жалілася на те, що сімейне життя її до печінок дістало. Чоловік і діти.  Вона хоче свободи, хоче схуднути, піти на роботу і пожити для себе хоч тиждень… Власне, жити так, як я живу. Узагаливши, що він то в курсі, що ми баби пальнуті, але якщо дві дурні дівки, яких він мав щастя народити і виростити, не припинять тріпати нерви його жінці, а нашій по сумісництву, матері, він нам надере задниці старим дідовим ременем так, що зірки на сраці будуть.

 

Ременем мене в житті не били, але коли папа каже такі речі, то навіть я, 30 річна тітка, боюся Марусиного дідуся.

 

**********************

 

Мама приїхала до мене через три дні. Притягла торбу смакоти, яку можна їсти і мені (бо їсти мені тепер можна далеко не все). Сиділа на краєчку стільчика, і пила чай.

 

—         А у нас що? У нас нічого. Все нормально ніби. Я ходжу сусідці уколи робити. Зовсім бабка Яня негодяща.

—         Мам, так їй де останніх 15 років усе 90. Воно й не дивно…

—         Да. Да. – хитає головою Мама.

—         А що ще нового? – питаю я, щоб щось казати і не обговорювати того, що у мене дипресняк.

—         Ну що там?… Анька Семенова народила. Така біда у людей. Дитина припинила розвиватися, викликали штучні пологи. Щоб легені розкрилися вкололи укол, який коштує тисячу доларів. Потім ще таких два. А дитя хоч і вижило, а не росте. Там Анька сама, як за гріш кінь, а після такого зовсім схудла. Звідки в людей такі гроші? І чоловік у тої Аньки такий, що його, кажуть, ще на весіллі вигнати було….Три місяці дитині – 2 кіло важить. І не посміхається…. Семениха приходила, дуже плакала… А Люська їй казала – той що, що не посміхається і не росте? Дурна ти, що плачеш. Он я як внуків хочу, а нема. Син з невісткою здорові, а діток нема.  А ти те дитятко, хоч яке воно, а на ручки його взяти можеш, воно тепленьке, дихає…

 

 

Я відчуваю, що мої проблеми, як у Країні Чудес, зменшуються, і он, стоять уже зі своїм мітингом у куточку… Та ні – лежать мацьонькою купкою сміття… Мені уже й язик свербить сказати Мамі, що я передумала – не так мені погано. І дисертацію дописати реально – не буду я аспірантуру кидати… Але Мама продовжує:

 

—         А Люськині Васька з Олькою обстежилися, здорові, а діток нема. До ворожки навіть ходили. Та їм сказала, що їм не судилося спільних дітей мати. То Люська Ольку свою невістку покликала і сказала: «Я хоч сина свого люблю, але ти така сама баба, як я. Дитина вам потрібна. Бо жити не буде чого. Тако Олю, аби дитина була, а від кого – не важно. Наше буде.»

—         Мамо, щоб гонорова Люська таке невістці сказала? Не вірю. Вона ж її на дух не виносить… а тут, щоб порадила дитину нагуляти…

—         Люська дуже набідилася в житті. І ціну життю знає. І правильно каже.

—         А Олька що?

—         Сказала, що тільки від Васьки хоче.

—         Да. Діла.

 

Я ще раз хочу сказати, що дописати дисер і вийти заміж – така хуйня. Я за місяць справлюсь. Але Мама далі веде:

 

—         А у Михайла Рудика жінка померла. А внучку ж Ірка їм лишила. Ірка п’є. Десь живе, не знати де і з ким. То поки Надька жива була, ще нічого. Вона все Михайла просила малу Ірці не віддавати, бо Ірка її в дітдом зразу сплавить. А ти ж знаєш, який Михайло. Він все життя пив, ганяв їх всіх кругом хати. Він же як селом йшов, то кури розліталися – до  всіх матом кричав. А як мотоциклом їхав – то хоч в село не виходь. А тепер сам їсти варить, пере, грубки палить. Папа наш ходив на похорон. Каже, що така убогість там, що світ не бачив. І хто б подумав, що Михайло Рудик так віка доживатиме. Бабка Яня ходила малу заплітатищодня, бо ж до школи треба. А тепер захворіла бабка. Мабуть пострижуть малу.

 

 

*******************

 

…Коли я ще сама жила з батьками в селі, і наші міські родичі жалілися на проблеми, я думала завжди одне – прижайте в село, дорогенькі. На місяці два. І, повернетеся в своє місто щасливими людьми. От і зараз кажу сама собі: «Взяти б тебе, гламурну суку за крашені патли, втягти в чуні і куфайку, шоб ти, дура в 6 ранку худобу нагодувала, води наносила, гній тачкою вивезла… Подивилася, як йде Михайлова внучка по рідкому болоту до школи, де в класі двоє учнів вчаться.… І коли ти місяць на це дивитимешся, а потім повернешся в свою фешенебельну квартирку, з гарячою водою, італійською плиткою у ванній, афігенним ремонтом і йтимеш з малою на бальні танці…»

 

Да. Так все.

 

Ми не цінуємо того, що маємо. Ми не цінуємо того, що ці слова хтось сказав до нас, пізнавши усю їх суть. І хотів нас попередити. Ми не цінуємо зовсім нічого. У селі — чистої води і повіртя. У місті – комфорту. Ми ниємо, бо думаємо, що коли отримаємо те, чого не вистачає – нам більше ніколи не буде погано. Ми дуже дурні, що так думаємо. Ми тоді ще чогось захочемо. Або щось непередбачуване стане дуже потрібним. І ми будемо хотіти і нити.

 

Жити двічі не будемо. Нити  страшний сором. Хотіти – варто, але не так, щоб все інше радості не давало. Просто живи і працюй. І бажане прийде саме. Доста бути простими. Як двері. Щоб бути щасливими, треба нічого не хотіти.

 

І важко сучасній людині нічого не хотіти. Важко. Навіть не можливо. Але такі моменти просвітлення треба собі влаштовувати. Як піст. Щоб потім відчути смак.

 

 

**************************

Вчора ввечері загубила гаманець. Розстроїлася. Одна радість – грошей там ні гривні не було. Тільки карточок шкода, ну і гаманець новий. Ходила, шукала. Ще й думала – навіщо хтось його порожній взяв? От народ! А прийшла додому – а в контактах хлопець один написав, що гаманця знайшов, очевидно мій, бо там читацький квиток з Вернадки. І зразу того гаманця мені приніс. Ми з Марусьою щиро тішилися, пригостили його цукерками. І довго говорили про те, які у нас в місті чемні і хороші люди живуть. В Україні.

 

 

мої успіхи

що я гарно вмію — то це малювати плани.

Так. Думаю, що далі можна не розказувати.

але, спакуха! не все так страшно.

 

у моїх порушеннях : одна цигарка у момент глибокого відчаю.

Три розмови про чоловіків. Один пропуск дзвінка бабусі.

втрачені 8 годин на дисер — до уваги не беремо, як похибку при соц дослідженні.

***

найголовніше — чого я не подзвонила Бабусі?

Значить так було. Я таки трошки поплакала. Скурила цигарку і вирішила вийти десь на вулицю, бо голова взірвецьця — три дні ж нікуди не виходила. Подзвонила я знайомій, теж аспірантці…

(дуже симпатична така дівчина — модель прям. Але коли скасували кріпосне право, вона не знає. В своїй темі, щось шарить. Але я в її темі не шарю, того мені важко зрозуміти, що вона шарить. Врешті — дописавши по розділу — ми в кафе точно не про роботу говорити мали.)

Поржали тільки, що віддали своїм науковим мучівникам по розділу — то ми три ночі не спали — хай тепер вони не сплять — і весело почеберяли своїми стрункими довгими ніжками  до кафешки…

(згадала чогось, як рік тому, я була на дискотеці. п’яна, мяко кажучи. в улюбленному платті, тому, що до пупця… шпильки 12 см. от як я жодного разу не упала? … продемонструвавши на танцполі, вивчені на бальних танцях елементи стрип-пластики: швидкий присіст, колінця вбоки …. і назад, і підйом попою вверх з прогином змійкою живіт-груди-плечі……  за хвилину, коли я біля барної стійки, втамовувала спрагу отвьйорткою, до мене підбіг перший претендент на знайомитися. Щоб не було нудно, я йому зразу сказала, що пишу дисертацію. Він подивився на мене так, ніби я заявила, що я Матір Божа. І запитав, коли почалася друга світова. Я йому розказала за хвилини дві, коли почалася і друга світова і друга Вітчизняна, заодно, під якими приводами. Потім добрі друзі відвезли мене додому, поки я не вдалася в подробиці сараєвського вбивства і причин першої світової… Люблю ламати стереотипи…)

До речі, стереотипи мають таки якусь основу. Буде з мене скоро сухий такий окуляристий жовтий ботан- гастрітчік-язвеннік. ні. ботанічка. ще гірше.

я тепер не вживаю спиртного. Ні. Не так.

мені не можна вживати. з пів року тому у мене почало щось в печінках барахлити. Я перестала переносити спиртне. А три дні тому обстеження показало такі … результати… назвемо це результатами…. стало себе дуже шкода і сіла я і гірко заплакала…

два дні писала Демону жалісливі смс, що життя моє закінчилося, і згасну я, не розквітши… (нє, ну прям так я не писала…) я писала щиро і від душі — і того, воно ще дурніше вийшло.

ще я звинуватила його у своїх болячках мовляв — я три роки віддавала любов. а чи ж отримувала? Ні!!! от! через це я й захворіла! усі хвороби з середини — від почуттів. (нєрвів, хай буде.)

 

Він це все — попри вуха. подзвонив і зразу запитав, у кого обстежувалася.

Це така дебільність. За такі думки судити треба. але я ще б раз захворіла, щоб послухати, як він по-діловому каже:

— Значит так. Завтра записываю тебя к своему врачу. Нашла у кого обследоваться! У них там оборудование при скифах завезли. Калькулятор руки и ноги считать. Всё с тобой будет хорошо… Да, и у меня книга такая есть — прочитаешь — сразу выздоровеешь…

***

потім він ще питає, мо чого мені треба. взагалі-то я його побачити хочу.

-води… водички… з криниці — голосом  мудреця, покидаючого цей світ, пролепетала я.

він дуже поспішав, але повіз мене до криниці. телефон у нього розривався, коли ми були під моїм під’їздом.

— Дотягнеш? — кивнув він на два бутлі.

Питає він! при останньому ремонті (два місяці тому я таки зробила зі свого курничка оселю мрії) я сама 12 мішків шпакльовки на другий поверх підняла. але це було тоді (я була одягнена як муляр-штукатур і гружчик в одній особі. і більш не було кому. і на гружчиків грошей не вистачало.)

а все дитинство корові води — поки мама не бачить? щоб двічі не ходити, по два півторашних відра…

Но…

но шоб я несла дві каністрочки, коли тут Він — лицар і герой, і я вся манікюрна, на шпильочках і при смерті… (ладно, там камінь в жовчному, пісок в нирках, хронічний панкреатит і ще щось — і не з таким живуть і воду носять)

но…. но  тут інакше ніззя.

питає значить, чи донесу.

— Дотягнеш?

— ну… — я дивлюся на нього

а він на мене. кліпаю очицями. по дурному-дурному. по блондинистому. хех. допомогло, нарешті. він вилізає з машини, бере бачки і несе мені до квартири. я чимбиряю ззаду, підленько потішаючись тим «хто у мене воду носить».

і думаю, що люблю його безкінечно. Люблю-люблю)

 

***

а! то чого я бабусі не подзвонила? бо останнього разу як дзвонила — в кафе збиралася. вже пора йти —  таксі чекає. щоб завершити розмову кажу бабці — ой, слухай, у мене щось в око попало. мушу трубку покласти….

хто ж знав, що вони з мамою ще три години обговорювали, як врятувати мене від сліпоти…

 

21 день

Один толковий дядько (Д. Грейм) казав, що жінки, як хвилі. Вони хороші, радісні, щаливі, а потім настрій у них робиться до сраки, вони капризують, а потім, коли доходять но нижньої точки — знову починають іти вгору.

Вчора, годину безперервно ревучи, проклинаючи Демона- Короля-Ланселота-Янгола (один хрін- усі погані) і думаючи, що років 15 мені залишилося, щоб жити і творити — а потім все буде визначено і нічого в житті вже не зміниш. І я буду стара робитися. І таке життя коротке. І така я самотня. І ця сука дисертація — найкращі роки життя забира… І сиджу я така хороша і молоденька такого гарного теплогі січневого вечора сама…

Потім ще я сіла і з’їла шмат сала. Потім ще три цукерки і маленький шматочок сала. Намастила варенням 10 печеньок і туди ж… потім я ще хотіла італійського сиру і оливок, але їх не було. ( і принести нема кому ж!!!) Я раптом  подумала, що нічого старшного, бо в животі вони просто не помістяться. І від однієї цей позитивної думки прийшли інші позитивні думки.

Хвиля пішла наверх.

І я собі написала правила на 21 день.

Значить — 21 день я маю прожити так:

— Хочеться плакати і їсти — качай прес.

— Не сваритися з Демоном. (Хочеться плакати — качай прес.)

— без цигарок

— 8 годин щодня на дисер. (а в дужках дописала  — можна 6)

— молитва зранку і ввечері ( В Бога я не вірю, але молитися потрібно кожній людині)

— Співати щодня одну пісню повністю вголос. Краще народну.

— Йога щодня

— Жодного слова у спілкуванні про заміжжя і чоловіків.

— Через день дзвонити бабусі

 

Намалювала собі числа по черзі в блокноті — буду обводити. Сьогоднішній день, як не скурвлюся за дві години — можна буде обвести 🙂

21 день — це так мало.

 

***

Нещодавно прочитала «Печера» Дяченків і «Маска» Володимира Лиса. книжки вартісні. На однім диханні.

***

Народ, гайда на Блокс потрохи вертатися)